Вход    
Логин 
Пароль 
Регистрация  
 
Блоги   
Демотиваторы 
Картинки, приколы 
Книги   
Проза и поэзия 
Старинные 
Приключения 
Фантастика 
История 
Детективы 
Культура 
Научные 
Анекдоты   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Персонажи
Новые русские
Студенты
Компьютерные
Вовочка, про школу
Семейные
Армия, милиция, ГАИ
Остальные
Истории   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Авто
Армия
Врачи и больные
Дети
Женщины
Животные
Национальности
Отношения
Притчи
Работа
Разное
Семья
Студенты
Стихи   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Иронические
Непристойные
Афоризмы   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рефераты   
Безопасность жизнедеятельности 
Биографии 
Биология и химия 
География 
Иностранный язык 
Информатика и программирование 
История 
История техники 
Краткое содержание произведений 
Культура и искусство 
Литература  
Математика 
Медицина и здоровье 
Менеджмент и маркетинг 
Москвоведение 
Музыка 
Наука и техника 
Новейшая история 
Промышленность 
Психология и педагогика 
Реклама 
Религия и мифология 
Сексология 
СМИ 
Физкультура и спорт 
Философия 
Экология 
Экономика 
Юриспруденция 
Языкознание 
Другое 
Новости   
Новости культуры 
 
Рассылка   
e-mail 
Рассылка 'Лучшие анекдоты и афоризмы от IPages'
Главная Поиск Форум

Гончар, Олесь - Гончар - Берег любовi

Проза и поэзия >> Русская современная проза >> См. также >> Гончар, Олесь
Хороший Средний Плохой    Скачать в архиве Скачать 
Читать целиком
Олесь Гончар. Берег любовi

------------------------------------------------------------------------

Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"

http://www.ukrlib.km.ru/

OCR: Евгений Васильев

Для украинских литер использованы обозначения:

Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)

Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)

I,i (укр) = I,i (лат)

------------------------------------------------------------------------



    I


    У бiлi, слiпучi днi весни чи раннього лiта дiвчата з мiсцевого медучилища проводять на територiї фортецi, заняття з протиповiтряної оборони. З ношами, у важкому спецодязi, з сумками Червоного Хреста через плече, розсипавшись по замковому пустирищу, юнi медички з смiхом долають уявну радiоактивну зону, долають учбову смерть i все когось рятують, рятують, рятують...

    Територiя мiж валами саме для таких ученьями, горби, бур'яни. Щолiта в ямах археологи знаходять собi роботу, на пагорбах кози космiчної ери пасуться. Споруда римських чи й ще ранiших часiв, фортеця давно вже нiкого не вiдлякує. В бiйницях гнiздяться птахи. На вежах туристи лишають плями своїх автографiв. Лише з моря фортеця ще й має вигляд: здалека вiдкривається морякам її силует на скелястiй кручi над лиманом, над бiлим, виноградним мiстечком. Є загадковiсть у вежах її, пам'ять часiв, вiдгомiн давнiх пристрастей...

    Де колись римлянин чи турок зубами скреготiв, тягнучи в укрiплення свою розпатлану жертву, нинi медички весело перебiгають мiж валами, крiзь протигазнi маски смiються очима до перехожих.

    А в перервi мiж заняттями, посiдавши на мурах, де провiває вiтерець, далеко бiлiють у своїх халатиках, наче табунчик гусей, у люстерка позиркують та ласують морозивом, що його продає коло фортечної брами тiтуся з мiсцевої торговельної мережi. Дiвчата хоча притомленi, та водночас i вдоволенi щойно пережитою напругою, нiби й справдi їм вдалося когось порятувати. Пересмiхаються, жартами зачiпають археологiв, що риються в однiй iз ям поблизу, зiгнуто блищать голими спiтнiлими спинами, ну просто - як римськi раби в каменоломнях! Лицарi науки, щось там вони все шкребуть, все шукають уперто, байдужi до всього на свiтi, крiм своїх вiчних черепкiв.

    - Хоч би показали свiй роздобуток! - догукують медички. - Що там у них, у античних?

    - Мiцна була любов? Мiцнiша, нiж тепер?

    - А поета свого чого ж так далеко загнали?

    - Спiвця кохання! Ух, варвари!

    Смiх на мурах, вiдповiдi од археологiв нема. Нiби не чують, поглинутi своїм. Працювати доводиться в духотнявi, яма налита спекою. Позгиналися заклопотано, рiдко котрий i озирнеться в цей бiк, де яснiють на мурах лукавi дiвочi обличчя, де смаглi стрункi ноженята вилискують туго, ждучи вечiрнiх танцiв.

    Коли випаде так, що пiд час занять з дiвчатами буде Вiра Костянтинiвна, улюблена викладачка, то юнi медички свою увагу бiльше вiддаватимуть їй. З мiсiєю Червоного Хреста в далекiй пiвденнiй країнi була, нещодавно повернулася звiдти, - це так цiкаво, розкажiть нам що-небудь iще, Вiро Костянтинiвно, про ту вашу золоту Бенгалiю, де нашi журавлi зимують... Тож-бо країна поетiв, країна вiчної весни, любовi, чорних очей, слiпучих усмiшок, пластики рук жiночих, що вмiють промовити, зачарувати навiть змiю...

    Ось вона стоїть дибки, гiгантська рептилiя, головою поводить, стежить за танцiвницею, що зовсiм близько перед нею теж по-змiїному в'ється у танку, трясе плечима, мов розшаленiла циганка в рясних своїх спiдницях...

    А Вiра Костянтинiвна чомусь не дуже й охоча сьогоднi до розповiдей: обличчя в задумi, очi у присмутку. Коли ж заговорить, то вже не безжурний танок дiвчатам вихриться - побачать натовпи голодних дiтей, знеможених матерiв, звiдусiль простягнутi кiстлявi, у струп'ях руки, розпаленi очi, що волають твоєї допомоги... Пункт Червоного Хреста працює цiлiсiньку нiч, вiн весь час в облозi, лемент голосiв не вщухає, роздаєш i роздаєш нещасним свої лiки та пайки, а жадаючих не меншає, i сама ти вже з нiг падаєш вiд перевиснаги й млостi безсонних бенгальських ночей, що їх краси так i не встигаєш помiтити... Вiчнозелений мiфiчний едем, мiсце прописки прародителiв наших! Липка, задушна нiч, поваленi холерою люди стогнуть за брезентом твого намету, i саму тебе, зморену, звалює сон, снується якась фантастика, баба-яга виринає у бiлiм медичнiм халатi, повiки розклепиш - чудисько потворне, що його як i звати не знаєш, - сторожко сидить на ящиках з продуктами та медикаментами. Маленька бенгальська рептилiя, схожа па польову ящiрку твого дитинства. Може, далекий нащадок того змiя, що спокусив колись Єву? Насторожилось, дивиться, аж моторошно стає: а що, як стрибне? Неотруйне чи, може, смертельне?..

    А потiм несе тебе вертолiт у найдальшi райони, i земля пiд тобою всуцiль залита водами грандiозної повенi, зрiдка лише прозирають незатопленi верхiвки дерев, нема тобi де Приземлитись, а коли нарештi знайдеться мiсце, то знову чекає на тебе те ж саме: вологе, парке повiтря тропiкiв, зеленi хмари москiтiв, i безлiч рук, простягнутих навстрiч, i жага рятунку в перестражданих незнайомих очах...

    - Москiти, вони, мабуть, жалять так само, як i нашi комарi?

    - Болючiше. Та ще й вiрус москiтної гарячки розносять.

    - Жах!

    - Вiро Костянтинiвно, а що все-таки ви почували там?

    - Почувала, дiвоньки, що - мушу, повинна. Як ото мовиться: мiсiя така тобi випала-рятувати...

    Голос її спокiйний, для них це голос фронтовички, тiєї, що фото її -- усмiхненої, зовсiм юної дiвчини в шапцi-вушанцi - можна побачити на Дошцi слави в їхньому медучилищ!. Такою вона була, їхня Вiра Костянтинiвна, що, посрiблена тепер сивиною, з поглядом пригаслим, сидить серед них, з обличчям аж нiяк не першої молодостi. Невже мине час, i вони, її вихованки, теж стануть такими?

    Iнна Ягнич, гордiсть училища, кругла вiдмiнниця, та ще й поетеса (її пiсню виконує самодiяльний хор медичок), з вiдсторонi вглядається в змарнiле обличчя наставницi, обличчя, що й фронтовi стужi бачило i вiд москiтних жалiнь розпухало, та все ж i пiсля всього зберiгає в собi якусь майже материнську лагiднiсть. Для дiвчини це, певне, має значення, вона запитує серйозним тоном:

    - Вiро Костiвно, дозвольте ще одне... Кажуть, що там, де побуваєш, лишається частка твого серця. Ви як вважаєте?

    - Мабуть, лишається.

    - О, це небезпечно, - розглядаючи в люстерко свої довгi вiї, зiронiзувала Свiтлана Вусик. - Там частка та ще десь частка... Боюсь, чи не виникнуть на цьому грунтi явища серцевої недостатностi?

    - Щедрому серцю недостатнiсть не загрожує, - аж трохи образилась викладачка. - А якщо ти так настроєна...

    - Та я пожартувала, - зi смiхом виправдується Свiтлана. - Пробачте.

    - Що тут пробачати... Колись зрозумiєш, чому стає багатшим той, хто роздає...

    Вiра Костянтинiвна особа самолюбива, з неї тепер не скоро видобудеш слово, проте дiвчатам i далi мовби вгадуються її думки: для доброго дiла серця не шкодуй, казала вам i кажу. Може, випаде, дiвоньки, так, що котрiйсь iз вас самiй незабаром доведеться звiдати тих тропiкiв, - тодi переконаєтесь, на що людське серце здатне... Серед потопних каламутних вод приземлюватиметься лiтак Аерофлоту з рятiвним вантажем Червоного Хреста. Бетонної смуги буде так мало, що при посадцi горiтиме гума на колесах лiтака, з них полум'я збиватимуть вогнегасниками... I не буде води iншої, як з мiкробами, i слова не буде страшнiшого, як слово "епiдемiя", i почуватимеш iнодi до слiз давучкий вiдчай перед масштабами лиха, перед повсюднiстю бруду, антисанiтарiї, перед мiрiадами збудникiв найжахливiших хвороб, - однак, долаючи хвилини зневiри, знов i знов ставатимеш до дiла, йтимеш у наступ на все оте безмежне лихо, на кожному кроцi ризикуватимеш собою, життям своїм, так, так, життям, хоч i самiй жити хочеться, не менше, дiвчатка, нiж вам...

    Десь лютують епiдемiї, шторми ревуть, розтрощуючи кораблi, а тут така тиша, така слiпучiсть. Зрiдка промчить "Метеор", що обслуговує надбережжя, пропливе десь аж на обрiї судно i зникне в морськiй далечi. Знайома баржа незрушно стоїть на чималiй вiдстанi вiд берега - насмоктує для будов чорний пiсок з морського дна. В iншому мiсцi уже багато днiв працюють водолази - пiдiймають суховантажне судно, що, розбомблене, затонуло в цих водах у 1941 роцi. Iшло воно того лiта iз зерном, пшеницi було повно в його трюмах, кажуть, вона й пiд водою збереглась, тiльки почорнiла. Добуваючись до затонулої пшеницi, водолази цiлком випадково натрапили на рештки античного мiста, що теж свого часу опинилося пiд водою, - ним тепер зацiкавились i цi черствяки археологи.

    Звичнiстю, буденнiстю позначене тут для медичок життя. Лише зрiдка - раз або двiчi на рiк - з'явиться з-за обрiю "Орiон", навчальний вiтрильник, що, повен хлопцiв-курсантiв iз морехiдки, звiдкись повертаючись чи вирушаючи кудись, пройде в гордовитiй недосяжностi мимо цих берегiв. Мовби в станi цiлковитої невагомостi пропливе, зовсiм якийсь нереальний, нiби казками навiяний, повногруддям своїх вiтрил скорiше схожий на видиво iз дiвочих слiпучих снiв. Пройшов, розтанув, нема. Але той день запам'ятається медичкам надовго. Не раз вам, дiвчатка, змайне в уявi мiражний ваш "Орiон": на бiлу небесну хмарину схожий, вирине серед отих вод, де зараз трудиться знайома баржа з своїм невичерпним чорним пiском, i не встигнеш надивитись, як вiн уже й зник за обрiєм, наче й не було...

    Дiвчат уже розподiлено, кожна має призначення на роботу. Майбутнi медсестри та фельдшериц!, роз'їдуться вони хто куди, одна радiє призначенню, а друга засмучується, ця виходить вiд комiсiї з усмiшкою, а та - в чорних сльозах (туш iз вiй ручаями тече). Iнну Ягнич у день розподiлу щастя не минуло, вискочила з кабiнету усмiхнена, хоч останнiм часом дiвчата не часто бачать Iнну такою, скорiш застанеш її в задумi, - на те в дiвчини є свої, досить делiкатнi причини.

    - Хто куди, а я в Кураївку! - весело сказала в коридорi до подруг.

    Отже, згiдно з бажанням. Для надiйностi перед цим надiйшов з Кураївки виклик на неї, голова колгоспу просив направити Iнну Ягнич в рiдне село, i, безперечно, це теж було вагомою краплею на розподiльчi терези. Адже виклик належав не абикому, а знаменитому Чередниченковi, що його знає вся область: колишнiй комбайнер, а тепер голова передового на все узбережжя господарства, Герой Соцiалiстичної Працi, людина в силi - спробуй до такого не прислухатись.

    I вона, Iнна, здається, справдi-таки рада, що повернеться додому, що вiдтепер буде виганяти хвороби iз своїх кураївських односельцiв. Одним з тих "Метеорiв" незабаром i помчиться, звихрюючи воду, полишивши iншим цю свою дiвочу фортецю з її козами та сивими бур'янами. Зустрiне десь там її iнший ландшафт - вiдкритий приморський степ, рiвний, як футбольне поле, з низькою ламаною смугою суходолу, в якiй ще з моря помiтиш рудий шар глини, а по нiй зверху виразну, нескiнченну тасьму чорнозему, що його разом з травою, з корiнням пирiю рiк у рiк вiдвалюють, безповоротно розкришують осiннi шторми.

    - З твоїми оцiнками, Iнно, могли б запропонувати тобi що-небудь i краще, - сказала Клава Приходько, яка хоч i дружила з Ягнич, але завжди їй трохи заздрила. - Чому б не кудись у першокласний санаторiй, пiд магнолiї та кипариси?.. А вони тобi Кураївку.

    - Сама забажала.

    - I не шкодуєш?

    - Нi.

    Проте саме зараз i ворухнувся сумнiв у її душi: чи справдi не шкодує? Чи буде щасливим для неї цей кураївський варiант? Може, ще, дiвчино, заволаєш, та буде пiзно? Знає, який там рай, на тих сiльських медпунктах: самiй треба й за лiкаря, й за фармацевта, а з медикаментами перебої, стерильних бинтiв не допросишся, марлi нi метра... О, досить певно уявляє вона свою кураївську перспективу: йтимуть до тебе механiзатори з кривамими саднами на руках, iз свiжих ран змиватимеш степову пилюку, бо виробничi травми ще, на жаль, там не рiдкiсть, особливо вночi. Йтимуть жiнки з своїми задавненими хворобами, каверзливi пенсiонери вимагатимуть безсмертя, муситимеш вибивати кожне мiсце в кущовiй лiкарнi, адже будiвництво своєї ще й досi тiльки вирiшується, а в тiй "укрупненiй", кущовiй мiсць не вистачає - iнодi хворi навiть у коридорах лежать. Буде, буде тобi, дiвонько, клопотiв, не занудьгуєш...

    - Золота Бенгалiя ваша, дiвоньки, - сказала Вiра Костянтинiвна, - поняття вiдносне... Золота вона буде там, де вас найбiльше ждуть.

    I це було так до речi сказано! Iнна подякувала викладачцi мовчазним поглядом. Бо Кураївка ж. її жде. Батько, мати, рiдня... Та ще той, чиї закоханi очi й здалеку до тебе доблискують, той, кому складались ночами твої спраглi листи, - коли вiдiсланi, а коли пошматовi й кинутi з цих мурiв у лиман, що вiчно бурхає десь там унизу, пiд скелею...


    II


    Пiсня звалася "Берег любовi", i склалась вона в одну з тих ночей, коли щемiла душа пiсля розлуки з Кураївкою i тривожне якесь передчуття мучило Iнну, коли здавалось, що тiльки цей скрик емоцiйний (сплав болю, сповiдi й заклинання), тiльки магiя почуття, пiднятого до спiву, допоможе їй втримати те, що вона найбiльше боялася втратити. Йшлось не про лаври, не марнослав'я спонукало творити - з найглибшої душевної потреби вродилося те, що вродилось. При кожнiй нагодi Iнна уточнювала, що пiсня належить не тiльки їй, адже мелодiю допомагали пiдбирати дiвчата, на нотний папiр вона переносилась за участю знайомих викладачiв музичної школи, - завдяки цим гуртовим зусиллям пiсня вийшла на сцену, в життя. Авторська скромнiсть дiвчини бралася до уваги, одначе слава поетеси утвердилася саме за нею, за Iнною Ягнич, хоча не обiйшлося, звичайно, й без дотепницьких дошкульностей з приводу виходу на арену "новоявленої Сафо", кураївської Марусi Чурай.

    Несподiваний успiх мiсцевого масштабу не запаморочив дiвчину, не завадив їй бути й далi сумлiнною у навчаннi, ревною до практичних занять, бо таки ж не перо, а шприц медсестри здавався їй важливiшим i надiйнiшим за все iнше. Пiсня пiснею, а жде тебе буденна тривала робота, i дiвчина готувалась до неї з усiєю кураївською затятiстю й терплячiстю. Життя любить терплячих - вона пам'ятала цю батькiвську науку i внутрiшньо приймала її, та все ж факт несподiваного творчого самовiдкриття не минув для Iнни безслiдно, не раз ловила себе на бажаннi, щоб пiсню пiдхопило й понесло, щоб дiйшла вона якимось неймовiрним чином до слуху й того, кому вiд неї, може б, теж стало теплiше. Уявляла, як йому тепер нелегко, незвично там, де вiн опинивсь. Вiдбуває те, що заслужив, спокутує провину, яку сам визнав на судi. Гасав мотоциклом, своєю скаженою "Явою" по всьому надбережжю, доки врiзався у натовп дiтей пiонерського табору... Сталося ненавмисне, розiгнав мотоцикл i не стримав, та хiба це виправдання? Крiм того, ще й пiд хмелем був. Не любить вона його п'яним, терпiти не може! I мати, й сусiдки вiдраюють: з ким ти зв'язалась? Хулiган, розбишака, а ти перша в училищi, лiкарем будеш... Слухала i згодна була з ними багато в чому... Але всi доводи розуму розлiтаються вщент, коли згадає ласки, що вперше вiдчула їх тодi, як купалися з ним на косi, в заповiднiй, забороненiй зонi (для нього заборонених зон нема!), де прибiй в людський зрiст валом сяйва котить на тебе! Пiски бiлi, нiким не ходженi, тiльки слiд пташиних лапок лежить уздовж берегiв вiзерунками... Ось там раювали вони вдвох, купалися та пустували, бризкаючись морем одне на одного, i тодi вiн взяв її вперше на руки, i понiс iз води, iз сяйва прибою, так нiжно-прешжно нiс, обцiловуючи на ходу... I тих рук, зовсiм не грубих, не хулiганських, а таких ласкавих, голублячих, вона забути не може, бо то руки любовi... Перед їхньою силою та нiжнiстю їх вiдступають усi аргументи, глухнуть тверезi голоси.

    Рiдко їй звiдти писав. Рiдко та все бiльше якимись натяками та недомовками.

    Одначе скоро вже вибуде строк, i Кураївка стане мiсцем їхнього побачення. Яким вiн повернеться, що в душi принесе? Просвiтлення спокути, зголоднiлiсть чистого почуття чи грубi тамтешнi навички, цинiчнi слова на устах?

    Це її непокоїло зараз найбiльше. Думками про нього найчастiше й поглинута, коли вийде з дiвчатами на мури фортецi, ще теплi пiсля спекотного дня. Мабуть, i в Кураївцi не раз пошкодує за цими фортечними вечорами, за цим мурованим прадавнiм камiнням, що його до блиску вiдполiрують за лiто закоханi парочки. Легкий вiтерець повiває з моря, панує тут смiх i не дратує транзисторна музика, i ждеш, як подарунка природи, тiєї митi, коли мiсяць проб'ється iз тьми, вирине десь iз глибин праночi, зiйде й вистеле на морi свою заворожливу свiтляну дорiжку.

    Двадцять чи й бiльше вiкiв фортецi, тисячолiття минули вiдтодi, як уперше прийшли до цих берегiв озброєнi кораблi пiд вiтрилами римлян. Порохнявою стало те, що було Августом i його легiонами, здобиччю археологiв та мiсцем для танцiв стали руїни фортецi - все змiнив непоборний час, незмiнною тiльки й лишилась оця свiтла тремтлива дорiжка над морем, дорiжка закоханих та поетiв. Коли сходить мiсяць i поволi виникає вона iз перламутрiв нiчної води, iз тьми й мерехтiння, найгаласливiшi крикуни примовкають, i дiвчата ще ближче туляться до своїх водолазiв, погляди їхнi в задумi вбирають мiсячнi марева, бо це ж настає та мить особлива, коли, здається, сама природа звершує своє одвiчне таїнство творення. Яке море стає велике такої ясної мiсячної ночi, як до безмежностей виповнюється воно простором!..

    Виникло, утворилося в тишi свiтило нiчне, вiддiлилось вiд обрiю, i знову зчиняється гомiн, хтось висипав на мур пригорщу мiдiй, дзенькнули в авосьцi пляшки з пивом, - водолази ще охочiше тепер похвалятимуться перед дiвчатами своїми денними подвигами.

    - Комусь подобається топити, а наше дiло - пiдiймати...

    - Скiльки днiв пiдiймаєте, а воно все на днi сидить...

    - Бо то ж, дiвчата, не фунт iзюму!

    - Апендицит рiзати - рiч не проста, а пiд воду йти - це, по-вашому, просто? Коли тобi поверх власної з вухами голови нагвинтять ще одну металеву без вух та вниз, у глибини - це прогулянка, авжеж? Сидить перед тобою на днi страховисько замулене, волохате, вгадай, з якого боку до нього пiдiйти. Гiдромонiтором спершу треба пробити пiд судном тунелi, пiдвести понтони, а тодi вже берись нагнiтати в понтони повiтря! Тiльки для цього спершу маєш сам крiзь тунель попiд судном пролiзти... А пролiзти пiд ним, знаючи, що нависа над тобою зо двi тисячi тонн залiза, - це просто?

    I вiн уже ладен з розмаху шпурнути порожню пляшку кудись поза мур, у своє улюблене море, де вдень водолазить.

    - Куди кидаєш, там дiти купаються!

    - Вибачаюсь! Дикi ми...

    - Дикiстю нема чого хизуватись.

    Десь iзнизу аж сюди долинають сплески та галас неча - там пiд мурами рибальськi хлопчаки заволодiли водами лиману: купаючись при мiсяцi, пустують, виграють, як молодi дельфiни.

    Пiдходять учасники експедицiї - археологи, i виявляється, не такi вже вони й черствяки. Причепуренi, поголенi (котрий не носить бороди), чемно запрошують дiвчат до танцю пiд чийсь аж захриплий транзистор, а потiм, вдовольняючи дiвочу цiкавiсть, розкажуть i про своє, що вони там за день нашкребли.

    - Сподiвались знайти меч центурiона, а добули iржаву, з копiйку завбiльшки бляшку, - самi ж i пiдсмiюються. - Чи, може, це меч зiтлiв, звiвся до розмiрiвбляшки?

    - Зате з дна моря - улов, - нагадує дебелий археолог-водолаз, - цiла купа черепкiв, потовчених амфор... У декотрих збереглася еллiнська смола, канiфоль...

    - Крiм того, - додає цибатий студент-практикант, - маємо ще одну стелу бiлого мармуру з написом. Багатющий текст!

    - Що ж там написано? - цiкавиться котрась iз дiвчат.

    - Хай ось Росавський розшифрує, вiн у нас полiглот, - кивають копачi на худорлявого бородатого юнака, що й сам, видно, трохи соромиться своєї мудрецької закучерявленої бороди.

    - Коли ж це ви розшифруєте? - допитується в нього Свiтлана Вусик.

    - Уже розшифровано, - вiдказує вiн скромно.

    - То подiлiться й з нами, якщо не секрет!

    - Я народилась вiд афiнської матерi й вiд батька iз Гермiона, - речитативом проказує вiн, не зводячи очей з Iнни Ягнич, - а iм'я моє Теодора. Я бачила багато країн i плавала по всьому Понту, бо мiй батько i мiй муж мореплавцi. Воiстину щасливими були мої днi серед любовi та муз!.. I зовсiм молодою, народивши дочку, що була схожа на мене, я посеред надiї i життя покинула цей сонячний свiт, переселившись у безкрайнiй край-хадес..."

    - А далi? - чомусь хвилюючись, запитала Iнна.

    - Далi мармур надщерблений...

    Iнна знайома з цим хлопцем, - медички не раз зустрiчалися з археологами в районнiм Будинку культури. Для неї щось є в ньому навiть привабливе (тiльки не борода!), очi такi яснi по-дитячому, а часом спалахують просто натхненням, коли хлопець почне про свої городища, про поему античних степiв - золоту пектораль чи про iншi найновiшi знахiдки в тутешнiх краях. Те, що для iнших черепок чи бляшка, для нього рiч унiкальна, заслухатись можна, коли стане дошукуватись у викопних предметах магiчного, навiть священного змiсту, в якiйсь ужитковiй речi розгледить, скажiмо, античну оберегу, що мала оберiгати скiфа-степовика вiд злих сил, вiд поганих очей, вiд поразки тощо. Росавський чомусь був певен, що археологiчнi зацiкавлення Iнни мають характер глибокий, постачав її книжками з античностi, альбомами, де так гарно були вiдтворенi художнi вироби давнiх майстрiв, коли людина ще почувала свою близькiсть iз птахом i звiром, з рослиною й зерном, лiсовим чи водяним божеством... Дiвчинi справдi був цiкавий той свiт розбурханих античних фантазiй, поетичних кохань i диких вакханалiй, свiт, у якому цей юнак-археолог почувається так упевнено й вiльно. Пам'ять у нього - з електронною машиною мiг би змагатись: тримає у головi цiлi поеми Овiдiя й трактати античних авторiв, у день знайомства декламував Iннi великий уривок iз твору стародавнього лiкаря Гiппократа "Про повiтря, воду й мiсцевостi", тепер ось так виразисте переказав послання цiєї Теодори, вiдкарбував твердо, нiде не затнувшись, - справдi сьогоднi тiльки розшифрував чи, може, десь вичитав ранiш? I чому передусiм їй, Iннi, адресував вiн цей текст, це дивне послання з античностi? Вiки та вiки розмежовують вас, а проте чимось тобi все ж торкнула душу ця сповiдь давньої молодої жiнки, видно, поетичної й тонкої натури: зустрiнься Iнна з нею в життi, певне, подружились би... I таки ж зустрiлися - через тисячi лiт! Коли вiн читав, то, дивна рiч, текст набирав у його устах якогось мовби додаткового, значливого змiсту. Та ще й цей невiдривний погляд. Явно вiн видiлив Iнну з-помiж iнших, насамперед їй адресував щемливе Теодорине звiряння... Тiльки чому саме їй, Iннi?

    Коли через деякий час археолог уже стояв з нею поруч i, схилившись на мур, знову повiв мову про давнє, античне, Iнна й цього разу вловлювала в його словах отой глибший, додатковий змiст, який лише їй призначався. Про скiфiв цiкаво було їй чути, про їхню вiдвагу та лицарськiсть, вiдзначенi ще Овiдiєм. А скiф'янки, судячи з прикрас, мали неабиякий смак. Модницi, просто елегантки степовi!

    - А все-таки чому та вежа Овiдiєвою зветься! - кивнула Iнна на найвищу з веж. - Адже ж Овiдiй тут бути не мiг?

    - Чому не мiг! - ожвавiв хлопець. - Дослiдники, звичайно, вважають, що не бував вiн тут, а я щодо цього зовсiм iншої думки... Певен, що й на цiй фортецi топтали пилюку та печатали снiг його легкi римськi сандалiї. Бо хiба так уже все й дослiджено? Хiба марно й сподiватися на вiдкриття разючих фактiв? Мiсцем заслання для нього була Iстрiя, теперiшня Задунайщина, це так, але хто мiг заборонити йому обстежити i всю оцю, для нього тогочасну, Пiвнiч, вiдвiдати оцi нинiшнi нашi краї? Зрештою, мiг i самовiльно вiдлучатись, як Шевченко, коли, всупереч царським заборонам, пiшов з експедицiєю обстежувати Аральське море. Найлегше сказати: не був. Трої теж не було, доки не знайшовся смiливець, котрий прийшов i вiдкопав її з-пiд нашарування вiкiв. I тiльки тому, що повiрив Гомеровим поемам. Чому ж не може щось подiбне статися й тут? Помiркуймо, звiдкiля стiльки вiдомостей у поета про степовi племена, про аборигенiв, що тодi вже населяли це надбережжя? Адже є засвiдчений факт, що серед гетiв були в нього справжнi друзi, вiн пробував навiть твори складати тутешньою мовою!..

    Пристрасть хлопцева подобалась Iннi, почувалось, що не раз йому про це думалось, має на такi речi свiй погляд, власним живе умом, не позиченим. I тi давнi, зниклi в туманах iсторiї племена, видно, зовсiм були йому не байдужi, вiн шукав серед них своє родове корiння i нiби захищав їх перед кимось.

    - Жаль, що споруджувачi курганiв не знали писемностi, хоча, власне, й це ще проблема, - гаряче провадив вiн далi. - Знали чи нi, але духом були високi. I Овiдiй, вивчаючи їх, саме це уловив.

    - До Овiдiя ви явно не байдужi...

    - Вiн вартий того! Ось ви зубрите латину для рецептiв, - чому б не взятись постудiювати в оригiналi його поеми? Але й у них далеко ще не все розшифровано. Що, скажiмо, означає отой його таємничий птах Iбiкус, зашифрований символ, що йому свiтова наука досi не може знайти пояснення? Таємничi й самi причини заслання, той дикий i незрозумiлий гнiв всемогутнього Августа... Як бачите, тут ще безлiч не знятих знакiв запитання.

    Коли говорив про гнiв римського можновладця, то почувалося, що й сам наповнюється гнiвом проти його сваволi. Кому-кому, а цезарям вiд цього хлопця перепадало, їм вiд нього не було пощади. Не приховував:

    усi його симпатiї на боцi тих, що вже й тодi плекали тут виноградну лозу, жили своєю чесною працею, первiсне поле орали оленячим рогом, бо iншого знаряддя ще тодi не було... А тi розбiйники римськi простягали руки й сюди, чiтко видно на одному з зображень, як вони колють мiсцевих людей своїми короткими мечами, одного з них, велетня бородатого, повалили, заковують у ланцюги: буде їм ще один гладiатор... I таким розбоєм вони не соромились ще й похвалятись на своїх барельєфах!.. На честь рiзанини помпезний монумент за Дунаєм спорудили в степу... Та вiдомо, яка доля чекає грабiжникiв i їхню фальшиву славу: минули вiки, i нащадки гладiаторiв, степовi пастухи, розтягли увсiбiч їхнi бiлi мармури, поробили з них довбанi корита - напувати худобу! Брилу з iмператором Траяном теж така самiсiнька доля спiткала - стала поїлкою для овець. Ну, пiзнiше наш брат археолог усе це позбирав, постягував до музеїв, для нас такi речi завжди цiннiсть, але можна зрозумiти й тих, що, нiби у вiдомщення, з бiлих iмператорських мармурiв напували овець!..

    Заспокоївся трохи, лише коли про iнше став розповiдати, про знахiдку своїх задунайських колег: вiдлите з бронзи зображення фантастичного змiя, страшної якоїсь химери, що, безперечно, таїть у собi поки що нам неясну, приховану символiку. Змiй величезний, тiло покрите лускою, хвiст лев'ячий, а голова вiвцi чи собаки...

    - I головне, чуб i вуха людськi! I щось схоже на усмiх, дивний, ледь помiтний... Що означає? Хто вiдповiсть? Загадок тут ще та загадок. Та хiба ми й самi для себе теж не загадка?

    - Ви так вважаєте?

    - А вам хiба все до кiнця уже ясно? То пояснiть i менi, завдяки чому людина з печери зумiла так круто пiднестись, по яких щаблях iшла вона з темних тих прачасiв до своїх вершин? I чи завжди рухалась по висхiднiй? У чому змiнилась, а в чому лишилась такою, як була i в античностi? Оленячий рiг змiнила на трактор, галеру - на космiчний корабель, а неспокiй, а потяг до вiчної таїни, хiба вiн у людини зник? Жадоба пiзнання, - може, тiльки це неминуще...

    Був уже пiзнiй час. Мiсячна дорiжка помiтно змiстилась, нiким не стривожена, як i ранiш, тихо зникала в далечi. Та сама, якою, може, Овiдiй прийшов колись до цих берегiв i по нiй, невагомий, вiддалявся звiдси, лишивши пiсля себе легенду. Молодь уже розбрелася хто куди: попiд вежами, попiд мурами де-не-де бовванiли усамiтненi парочки. В такий час, у такi теплi мiсячнi ночi - Iнна їх так любить - нiби саме повiтря тут напоєне коханням. Пройдись понад валом - i почуєш шепоти жагучi, побачиш, як цiлуються, тебе не соромлячись. Сплiтаються руки, не ховають пристрастi, замлiвають в обiймах. Очi до очей променяться ласками, чуттєвою млостю, де щирою, де гаданою вiдданiстю... Блиск юної сльози i млосний смiх щастя, солодка знемога й самобуття чиєїсь нiжностi - все поєдналось тут, на валу, пiд всевидющими зорями.

    Однiєї з таких ночей i склалась тут пiсня, отой "Берег любовi". Може б, i сьогоднi що-небудь склалось, якби не цей археолог. Уже пора б йому йти гострити на завтра свою розкопницьку лопатку, однак вiн усе ще не вiдходив вiд Iнни. Теж дивився на мiсячну дорiжку, мовби намагався якось i її розшифрувати, зробити i їй, маревнiй, археологiчний розтин.

    - Кажуть, ви вже одержали призначення? - звернувся до Iнни пiсля мовчанки.

    - Так, незабаром з училищем розпрощаюсь.

    - Берете курс на Кураївку. Кличе вас берег любовi...

    - Звiдки ви знаєте?

    - Багато що про вас знаю. Цiкавлюсь. А от ви не хочете помiчати моїх зацiкавлень.

    - Дивно чути.

    - Нiчого дивного. Люди шукають скарби. Та не завжди шукають там, де вони лежать. А вони, може, пiд тобою. Отут, де стоїш, пiд нашаруванням пилу та смiття.

    - Знов якось загадково.

    

... ... ...
Продолжение "Берег любовi" Вы можете прочитать здесь

Читать целиком
Все темы
Добавьте мнение в форум 
 
 
Прочитаные 
 Берег любовi
показать все


Анекдот 
Гаишник тормозит машину: - Ваши документы, сэр! - Почему это я вдруг - сэр? - Потому, что едете по левой стороне дороги!
показать все
    Профессиональная разработка и поддержка сайтов Rambler's Top100