Вход    
Логин 
Пароль 
Регистрация  
 
Блоги   
Демотиваторы 
Картинки, приколы 
Книги   
Проза и поэзия 
Старинные 
Приключения 
Фантастика 
История 
Детективы 
Культура 
Научные 
Анекдоты   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Персонажи
Новые русские
Студенты
Компьютерные
Вовочка, про школу
Семейные
Армия, милиция, ГАИ
Остальные
Истории   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Авто
Армия
Врачи и больные
Дети
Женщины
Животные
Национальности
Отношения
Притчи
Работа
Разное
Семья
Студенты
Стихи   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Иронические
Непристойные
Афоризмы   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рефераты   
Безопасность жизнедеятельности 
Биографии 
Биология и химия 
География 
Иностранный язык 
Информатика и программирование 
История 
История техники 
Краткое содержание произведений 
Культура и искусство 
Литература  
Математика 
Медицина и здоровье 
Менеджмент и маркетинг 
Москвоведение 
Музыка 
Наука и техника 
Новейшая история 
Промышленность 
Психология и педагогика 
Реклама 
Религия и мифология 
Сексология 
СМИ 
Физкультура и спорт 
Философия 
Экология 
Экономика 
Юриспруденция 
Языкознание 
Другое 
Новости   
Новости культуры 
 
Рассылка   
e-mail 
Рассылка 'Лучшие анекдоты и афоризмы от IPages'
Главная Поиск Форум

Гончар, Олесь - Гончар - Прапороносцi

Проза и поэзия >> Русская современная проза >> См. также >> Гончар, Олесь
Хороший Средний Плохой    Скачать в архиве Скачать 
Читать целиком
Олесь Гончар. Прапороносцi

------------------------------------------------------------------------

Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"

http://www.ukrlib.km.ru/

OCR: Евгений Васильев

Для украинских литер использованы обозначения:

Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)

Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)

I,i (укр) = I,i (лат)

------------------------------------------------------------------------



    КНИГА ПЕРША. АЛЬПИ


    О Русская земле! уже за шеломянемь еси!

    "СЛОВО О ПОЛКУ ИГОРЕВЕ".


    Одтодi, як передовi частини перейшли кордон i зникли за горбатими висотами чужої землi, минуло вже кiлька днiв. На переправi стали прикордонники, перевiряючи документи бiйцiв i окремих команд, що наздоганяли фронт. Мов iз землi вирiс новий прикордонний стовп i ряба, смугаста будка поста. Кордон! Ми знов повернулись сюди, i вартовий став на тому самому мiсцi, де вiн стояв 22 червня 1941 року. Ми не забули нiчого, але багато чого навчились. Ми живi, змужнiлi й досвiдченi. А чи живий ти, ворожий авiаторе, з залiзним хрестом на грудях, ти, який у ту далеку чорну недiлю скинув на цю прикордонну будку першу бомбу з свого лiтака? Чи думав тодi ти, що все так обернеться, що бiйцi нового, народженого битвами, 2-го Українського фронту в своїх зелених безсмертних гiмнастьорках знову з'являться на берегах цiєї рiки i перепливуть її? Доля! - сказав би ти. Так! У справедливих армiй доля завжди прекрасна.

    Коли Черниш пiдходив до поста, його увагу привернув кремезний плечистий сержант, який саме розмовляв про щось з прикордонниками. Голова його з золотаво-рудим, пiдстриженим пiд бокс волоссям раз у раз витягувалась вперед, а руки були зiгнутi в лiктях так, наче вiн усе пiдкрадався, щоб зненацька накрити перепела, причаєного в травi. Наскiльки мiг Черниш зрозумiти, цей рудий сержант вiдбував службу в 1941 роцi саме тут, на кордонi.

    Тепер вiн гумористично розповiдав, жестами й вигуками зображував, як їх бомбили вперше. Найсмiшнiше сержант показував на мигах самого себе, як вiн шукав сховища у шелюгах, як йому кожна ямка здавалася занадто мiлкою i вiн гриз землю зубами, а лiтак полював на нього, мов яструб на степову мишу. Сержант по-тигриному вигинав свою кряжисту широку спину, пригадуючи, видно, скiльки мурашок бiгало тодi по нiй. Часи, часи!..

    Коли прикордонник, читаючи документи Черниша, перепитав найменування частини, сержант раптом урвав свою розповiдь i, нашорошений, обернувся до Черниша:

    - Ви в Н-ську?

    - В Н-ську.

    - Буна дзiва! Моє вам... Ми супутники! По обличчю сержанта не можна було вгадати - жартує вiн чи говорить серйозно. Кiстляве, мiцне, з колючим сторожким поглядом з-пiд навислих брiв, воно мало вираз тiєї лукавої напускної блазнюватостi, вiд якої можеш чекати всяких несподiванок. Бiйцi дивились на нього i заздалегiдь посмiхались.

    - Тiльки вибачте, товаришу молодший лейтенант, але я вас щось не закмiтував.

    - Нiчого дивного. Я... вперше.

    - А-а! - роззявив рота сержант, нiби дуже тим здивований. - Вперше! Тодi, будьте ласкавi, вiдступiться на п'ять крокiв...

    - ?

    - ...Вiдступiться, я вам вiдкозиряю! Черниш спалахнув:

    - Товаришу сержант! (Сержант клацнув каблуками з пiдкресленою бравiстю). Шо ви з себе Швейка корчите? Чому у вас такий розхристаний, неохайний вигляд?

    З-пiд пом'ятої, в брудних плямах гiмнастьорки в сержанта виглядала охвiстям спiдня сорочка. Вона була досить-таки брудна, i це нiби трохи встидало сержанта. Одначе вiн не розгубився, не почервонiв, та й взагалi важко було уявити, щоб вiн коли-небудь червонiв. Обличчя його було землисто-сiре i зосталось таким навiть, пiсля того, як вiн витер з нього пилюку. Здавалося, дорожня пилюка назавжди в'їлася йому в тiло.

    - Не гнiвайтесь, товаришу молодший лейтенант, на мою сорочку, - сказав сержант, заправляючись, i повiки в нього нервово засiпалися. - Бо не мама її прала, а дiвчата з фронтових пралень, а їм уже руки милом геть пороз'їдало... Ех, сорочко, моя сорочко! Я сам тебе скоро виперу, в Дунаї тебе сполощу!.. Ось на вас, бачу, - iнша рiч! Все новеньке та чистеньке... З голочки. Тил подбав! Дозвольте запитати, ви з-за Волги на Україну поїздом їхали?

    - То що?.. Поїздом.

    - А я... на пузi повз, - сказав сержант майже пошепки i з такою щирою iнтимнiстю, що Чернишевi стало раптом нiяково за свою гарячковiсть.

    - Так ви справдi з Н-ської? - згодом спитав Черниш уже примирливiше.

    - Шельма буду!

    - То що ж... пiдемо разом?

    - В натурi. Ви та я - ось ми з вами уже й команда... А прiзвище моє Козаков.

    Козирнувши прикордонникам, вони зiйшли на переправу, полущену, вичовгану за кiлька днiв тисячами нiг.

    - Щасливо, товаришi! - гукали прикордонники навздогiн. - Пишiть!..

    - Ждiть телеграми з Берлiна! - вiдповiв без посмiшки Козаков.

    Гули пiд ними сосновi дошки переправи, сонце млявило, як перед дощем. Шумiла рiчка, вкрита бiлими сережками пiни, рудi хвилi армiями котилися десь iз високих гiр у далеке море. Попереду з-за гори вставала синя хмара; дорога за переправою пiдiймалася все вище, i було таке враження, що то не хмара перед ними, а також гора i до неї можна дiйти.

    Козаков у своїх трофейних чоботях з широкими, низькими халявами, в яких вiн здавався трохи розкарякуватим, iшов, ступаючи на п'яти, подавшись усiм корпусом вперед, i розповiдав, що вiн тiкає з госпiталю. Там, бачите, його лiкували пiсля контузiї електричними лампами, щоб не сiпалися повiки i не дрижали руки, коли хвилюється. Однак, почувши, що його частина разом з армiями 2-го Українського вже перейшла кордон, вiн не стерпiв далi "кантування" в тилу:, його смертельно "потягло" до братви.

    - Тягне, ой як тягне, товаришу, - говорив Козаков. - Мабуть, для гражданки я вже остаточно пропаща людина. Так уже, мабуть, i залишусь вiчним солдатом.

    - Вiчний солдат, - посмiхнувся Черниш, вiдходячи серцем. - То колись тiльки вiчнi студенти були... А, до речi, як ви про мене вгадали?..

    - Що свiженький, з училища? Ще б пак, не вгадати... У мене ж око розвiдника!

    На самiй горi, понад шляхом, маячив бiлий стовп. Пiднявшись вище, вони побачили, що то не стовп, а високий кам яний хрест, побiлений колись вапном i прикритий зверху дощаним козирком; козирок уже почорнiв i пожолобився вiд часу. На хрестi було прибите розп'яття. Воно також потемнiло й потрiскалось на сонцi та вiтрах.

    - Ось наше "Л", - жестом вказав Чернишевi Козаков на велику лiтеру, що її хтось розгонисте накреслив вуглиною пiд самим розп'яттям, поставивши стрiлку на захiд. - Значить, топаємо правильно.

    На захiд, на захiд! Нiби пройнятi разом одною думкою, вони обернулись i глянули вниз, на переправу, на рiчку, що стала знову кордоном. За рiчкою у тремтливому маревi розстилався рiдний край. Здавалось, якби не те тремтливе синювате марево, то всю країну їм було б видно звiдси як на долонi: i широкi поля, переритi окопами, i спаленi села, i чорнi руїни мiст, i грузькi нескiнченнi шляхи, захаращенi кiстяками обгорiлих машин. Криваве перехрестя, трагiчне поле битви, сплюндрований рiдний край! Звiдси ти ще рiднiший синовньому серцю.

    Обличчя Козакова стало зосередженим, i з нього зникло легковажне лукавство.

    - Товаришу молодший лейтенант, бачив би ти нас, коли ми тiльки вступали на Україну... Весною це було, на свiтанку... В грязюцi по пояс, голоднi, виснаженi. Подумати тiльки: Україна... два роки не бачили її, два роки тiльки чули, як вона стогне, та бачили здалеку, як вона горить. А тут тобi кiнчається Курщина, i вже за радгоспом, знаємо, Україна. Не спали перед тим кiлька ночей, їли самi буряки, а де й сили взялося! Штурмом захопили радгосп, балку перелетiли на крилах. "Оце, - гукає комсорг Ярославцев, глянувши на карту, - уже Україна!" Скiльки було нас там, рiзнi нацiї - i сибiряки, i таджики, i українцi, i бiлоруси - всi, як один, впали навколiшки,поцiлували землю... I, повiриш, заплакали ми, як дiти. Стоять серед неораного поля навколiшках - бородатi, в шинелях, забрьоханi, без шапок... Ех!

    Незчулись, як набiгла тiнь, скалкувата, крем'яниста земля потемнiла пiд ними i, здавалось, злегка загойдалась, мов хитка палуба. Вони вперше помiтили й вiдчули, що земля пiд ними чужа. Залопотiв дощ, i мiж крем'яхами по червонястiй пилюцi заскакали димки, нiби вiд розривних куль.

    - Де твоя шинель, сержанте? - спитав Черниш, скидаючи свою.

    - Шинель знайду, - знехотя вiдповiв Козаков. - А поки що можна перестояти пiд оцим грибком. - Сержант став пiд козирок, напнутий над розп'яттям. - Святий не прожене?

    - Це спаситель... Ховайсь пiд мою шинелю, сержанте.

    Вони накрились шинелею обидва.

    Дощ, пускаючись щодалi ряснiше, лопотiв об шинель, а там - далеко внизу, на рiднiй сторонi, - ще свiтило сонце. Матово-бiла дощова коса, повiльно, мов грандiозна завiса, рухаючись над полями, ще не дiйшла туди: зеленiючi лани востаннє посилали звiдтiль свiй сонячний усмiх на цю чужу, непривiтну гору з одиноким розп'яттям. I Черниш - ще зовсiм юний, затягнутий новими ременями, i Козаков, який горбився бiля нього, щоб, випрямившись, не стягнути з офiцера шинель, - обидва довго i пильно вдивлялися в ту сонячну панораму, нiби хотiли ввiбрати її в свої серця i понести далi з собою.


    II


    - Ти звiдки? - запитав Черниш Козакова.

    - З Донбасу.

    - Батько, мати пишуть?

    - Яз дитбудинку. Шахтарчук.

    - Сирота?

    - О! Який я сирота? Сироти - це дiти. А менi вже... скiльки ж це менi... З двадцятого... Да... З тисяча дев'ятсот двадцятого на свiтi цей потомок шахтарський.

    Дощ згасав так само швидко, як i пустився. Чим далi рiдше ляскали останнi краплини по розп яттю. Дощ змив з нього пилюку, i кров з пробитих цвяхами нiг спасителя соталася тонкими струменями, наче зовсiм свiжа.

    Вийшли з-пiд накриття, i Козаков став крутити цигарку.

    - А боги в них такi, як i в нас, - зауважив вiн, спiдлоба поглядаючи на бiлий хрест iз розп яттям. - За що ж його розп'яли?

    - То цiла iсторiя, - стримано сказав Черниш, одначе розповiдати не став.

    - Отже... вперед на захiд?

    - Марш!

    I вони рушили. Липка глина набиралась на чоботи, i стало важко йти.

    - Важка земля, - зауважив Козаков, хмурнiючи. - Там було легше.

    Озирнулися ще раз. Очi Черниша засвiтились i поглибшали.

    - Мати Вiтчизно! - мимоволi вирвалось у нього по-юнацькому дзвiнко й урочисто. I навiть для Козакова, який не терпiв нiякої урочистої пишностi, цi слова зараз прозвучали щиро й природно.

    - Жди нас, - сказав сержант. - Або повернемось з перемогою, або ж... не повернемось зовсiм!

    Вони почали спускатися з кряжа, i рiдна сторона швидко зникала за горбом.

    Обабiч шляху лежали незнайомi поля, перекраянi вузькими довгими нивками.

    - Аж дивно бачити такi клаптики, - сказав Козаков. - Невже i в нас колись було так?

    Черниш мовчки дивився на злиденнi смужки, що сумно п'ялися по пiдгiр'ю.

    - Все ж я не такою уявляв собi Європу, - признався Козаков. - Думав, що тут суцiльнi мiста i села, де з людьми не розминешся, - так скрiзь перенаселено. Все їм територiй не вистачає... А в них, здається, села рiдшi, нiж у нас в Донбасi.

    Хлiба, змитi дощем, яскраво зеленiли. Понад самим кюветом виструнчились гiнкi стебла, однаковi, незлiченнi, як солдати. Знову розгодинилось, показалося сонце. До самого села не трапилося жодної живої душi, тiльки де-не-де кам'янi хрести бiлiли над шляхом i написанi вугiллям дороговкази на них всi були зверненi на захiд.

    У селi хати, з повибиваними вiкнами i дверима навстiж, наче ждали когось. Але нiхто не входив до них, тiльки шмигали сюди й туди здичавiлi без господарiв коти. По центральнiй вулицi села численнi написи, вкриваючи стiни згори й донизу, нiмо свiдчили, що тут недавно пройшла велика життєрадiсна армiя. На стiнах ще залишився її веселий вiдгомiн: "Васька i Колька, доганяй!", "Балабуха з биком у Бухарестi!" (до Бухареста ще сотнi кiлометрiв ворожої територiї), "Владимиров, жми!" i т. п. А над усiм цим:

    Л- Л - -_ i велика стрiлка на захiд.

    Зненацька серед пустого села гучно вдарив бубон, зацигикала скрипка. Пiд облупленою нужденною хатою з'юрмилися бiйцi, теж iз тих, що наздоганяли свої частини. На призьбi, затиснувши бородою скрипку, сидiв старий циган, бiля нього кучерявий лупатий юнак з бубном. Перед музиками вiдчайдушне танцювали двiйко циганчат: хлопчик i дiвчинка. Чубатi, закудланi, пiдiбравши високо сорочечки з сирового полотна, вони виробляли такi вихиляси, що все подвiр'я розлягалося дужим реготом. Старий пiдбадьорював своїх дiтей енергiйними вигуками. Загледiвши на Чернишевi офiцерськi погони, скрипаль догiдливе схопився йому назустрiч i, зiгнувшись дугою, заграв "Катюшу". Чернишевi стало соромно за старого, за його улесливiсть i за жалюгiдний танець дiтей. Вiн узяв Козакова за лiкоть:

    - Ходiмо!

    - Та цiкаво ж подивитись.

    - Не дуже веселе видовище... Ходiмо.

    Вони знову вийшли на дорогу.

    Тепер за селом їм раз у раз траплялися назустрiч румуни й бессарабцi, що везли волами наших поранених. Воли, пiдбившись по кам'янистiй дорозi, понуро шкутильгали а румуни в сiряках i високих чорних шапках брели з батiжками поруч возiв, як чумаки. Деякi годували волiв на ходу, з рук. Почорнiлi вiд сонця, сухi й нужденнi, з випуклими скорботними очима, румуни нагадували собою тi розп'яття па бiлих хрестах, що вiками стоять понад шляхами їхньої країни. Iнодi на возi з-пiд закривавленої шинелi важко пiдiймається солдатська стрижена голова:

    - Браток!.. А браток!.. Дай закурити. Козаков роздавав рештки свого тютюну. Черниш уперше пожалкував, що вiн не курить.

    - Далеко фронт? - допитувався Козаков.

    - Да-ле-ко...

    - Скiльки кiлометрiв?

    - Вже... двi... доби.

    Не кiлометрами, а часом, болем своїх розтривожених ран вимiрювали цi люди вiдстань до фронту.

    Вози, проїжджаючи, глухо, тоскно скрипiли. Черниш дивився на поранених майже з побожною пошаною. Вони вже були там, де вiн ще не був, i, закривавленi, блiдi, перебинтованi, стали для нього нiби якимись особливими людьми. Вiн соромився, що йде повз них рум'яний i здоровий. Чув, як обличчя його пашить молодою нерозтраченою кров'ю.

    Уявлялось, як вiн уже сам лежить на возi, вкритий шинеллю, корчачись вiд болю щоразу, коли дерев'яне колесо каруци наскакує на камiнь.

    На ночiвлю зупинились у похмурого румуна, в хатi, повнiй дiтей, курчат i блiх. Господиня подала на вечерю бринзи, викинула на стiл гарячий круг мамалиги i покраяла його ниткою. Господар у постолах i вузьких вовняних штанях мовчки сидiв на лiжку з люлькою в зубах, хоча тютюну в нiй i не було. З куткiв на гостей дикувато свiтили очима чорнi, замурзанi дiти. їх, видно, дуже дивувало, що цi незнайомi люди не почали ще рiзати всiх пiдряд, як про це говорилося навiть у букварi, а теж умiють смiятися, жартувати i їсти мамалигу. Жiнка кинула й дiтям круг мамалиги, i малеча опала її в кутку, мов горобцi соняшник. Козаков довго дивився, як дiтвора жадiбно давиться гарячими глевтяками, i несподiвано встав, зiтхнувши.

    - Такi ж i в нас... Ми як iшли зимою по Українi, зайдемо, бувало, в село - завити хочеться. Все спалене, все розбите. Кубляться дiти в теплому попелi, грiються. "Де батько?" - "Нема". - "Де мати?" - "Нема". Скинемо шинелi, складемо зброю i - за лопати. Викопаємо їм землянку, залишимо їжi та й знову... вперед на захiд.

    - Пiсля цiєї вiйни, - сказав Черниш, - нi нашi, нi їхнi дiти вже не кублитимуться на попелищах... нiхто не гнутиметься, як той сьогоднi iз скрипкою... Пiсля цiєї вiйни люди повиннi стати нарештi... справжнiми людьми.

    - Розумiєш, кучерява, чого ми хочемо? - пiдiйшов Козаков до худорлявенької насупленої дiвчинки з хрестиком на грудях.

    - Ну шти...

    Вiн поклав їй на голову свою важку, зашкарублу руку.

    - Щоб ти не рiзала мамалиги ниткою, розумiєш?

    - Ну шти...

    - Щоб щасливою росла...

    - Ну шти...

    Черниш, порипуючи новенькими чобiтьми, замислений, пройшовся по хатi.

    - Наша вiйна не на рiк i не на два, - говорив вiн нiби сам до себе. - Нам треба не тiльки розгромити ворожi армiї i зняти з Європи воєнне становище. Нi, не тiльки це, не тiльки...

    Ночувати господар пiшов у кошару - вiн боявся, щоб у нього не забрали овець. Господиня постелила Чернишевi на лiжку, а Козакову на долiвцi, вважаючи його денщиком молодого офiцера, як це вона бачила в своїх вiйськах, що стояли тут постоєм. Проте Черниш не захотiв лягати на лiжку i теж почав вмощуватися долi на соломi. Господиня дала їм важкий, збитий з вовни лiжник, вiд якого гостро тхнуло овечатиною. Козаков не роздягнувся, тiльки розстебнув комiр гiмнастьорки.

    - Це розкiш, - казав вiн, - в якiй я собi нiколи не вiдмовляю. Навiть в окопi, коли не розстебнусь, то не засну як слiд. Розстебнеш усього два гудзики, а наче весь роздягнувся i лежиш у куми на подушках. Пречудово!

    Козаков швидко дав хропака.

    Господиня, вклавши дiтей, сiла над ними i куняла навсидьки цiлу нiч, не гасячи свiтла.

    Прокинувшись уже геть за пiвнiч, Козаков побачив, що Черниш сидить бiля нього у бiлiй спiднiй сорочцi, - роздягнений вiн був зовсiм як хлопчак, - i занепокоєно оглядається на всi боки.

    - Що таке? - запитав Козаков, iнстинктивно шукаючи зброї, хоча при ньому її не було. - Що трапилось?

    - Бло-хи, - простогнав Черниш безпорадно. Козаков одразу заспокоївся.

    - Чи чуєш... Європа, - промимрив вiн i, перевернувшись на другий бiк, знову швидко-заснув.


    III


    Наступного дня дороговказ вивiв їх на центральний шлях. Тут було людно i шумно: безнастанно мчали машини з боєприпасами, гарматами, кухнями; брели, обливаючись потом, бiйцi й офiцери iз скатками на плечах.

    Козаков повеселiшав, немов наближався до рiдного дому, i йшов, як по водi, високо пiдiймаючи ноги. Медалi з заяложеними колодками слiпуче сяяли йому на грудях, вбираючи сонце. А вiн розглядався безтурботно на всi боки, пив ясну воду з зелених криниць при дорозi, черпаючи її пригорщами, а потiм весело вимахував пiлоткою проїжджаючим дiвчатам-пекарям.

    Чернишевi хотiлося швидше побачити справжню вiйну, проте вiн досi нiде її не знаходив. Вона втiкала, як мiраж у пустелi, лишаючи за собою шляхи, заповненi людом. А народ плив i плив, сiрий вiд кiптяви, зiрваний з мiсця i, здавалося, цим людським потокам не кiнчитись нiколи!

    Навкруги лунали регiт i жарти.

    Козаков, скрiзь встигаючи, встрявав у розмови, у всьому вiн був компетентний, i, здавалося, всi тут були давно йому знайомi. Його бурхливий настрiй поступово передавався i Чернишевi, який, зрештою, починав думати, що нема на свiтi нiякої вiйни, нiяких страхiть, а є лише якась велика оргiя, божевiльне свiтове гульбище, куди всi вони поспiшають.

    - Люблю фронтовий край! - пiднесено вигукнув Козаков. - Ти вiдчуваєш, що тут навiть повiтря iнше, нiж у тилу. Волею пахне. Нiякого тобi чорта!

    Чабани-румуни виходять на шлях канючити тютюн. Вони гнуться в три погибелi, скидають шапки i простягають висушенi, засмаглi руки.

    - Чого ви гнетесь? - не мiг байдуже дивитись на них Черниш. - Випрямтесь та ходiмо з нами!

    А чабани думали, що руський офiцер глузує з їхньої убогостi, i злякано задкували. Нiмцi навчили їх: розмовляючи з вiйськовими, триматися завжди на певнiй вiдстанi.

    Наступного дня Черниш i Козаков уже пiдходили до села, в якому розташувався штаб полку. Польова дорiжка стелилася мiж високими хлiбами. Вона була добре накочена, хоч тепер на нiй не було нiякого руху - нi пiдвiд, нi машин.

    - Тут їздять тiльки вночi, - зауважив Козаков, розглядаючи свiжi колiї пiд ногами.

    За селом, що сховалось перед ними в буйнiй зеленi, похмуро здiймалась, як величезний верблюд, двогорба висота. Там уже був противник. Але висота мовчала. Навкруги - пiдступна тиша. Все нiби завмерло. Нiяких ознак життя. Луки, гори, пишнi сади - все зелене й принишкле. Сонце нерухомо стоїть над цим зеленим морем. Гарячого бiлуватого свiтла ллється так багато, що рiже очi. Праворуч, за десятки чи, може, й сотнi кiлометрiв, стоять мовчазно темно-синi Карпати в клубках срiбних, слiпучо-бiлих хмар... Жодного пострiлу не чути нiде. Це й була вiйна, яку Черниш уявляв собi в гуркотi й громi. Тепер вона зустрiла його зненацька цiєю неприродною тишею, гарячою Дрiмотою пiвдня, зловiсним безлюддям степових дорiг.

    У селi теж залягла тиша, подвiр'я позаростали бур'янами, мешканцiв звiдси було евакуйовано в тил. По садках де-не-де сновигали бiйцi, збираючи гiркi й дрiбнi черешнi. Черешнi тут росли високi й розкiшнi, як дуби, далеко вилискуючи на сонцi чорними спiлими ягодами. Ягiд було рясно, вони просто облипали гiлля.

    Бiля штабу Козаков зустрiв своїх розвiдникiв.

    Серед iнших бiйцiв їх одразу можна було впiзнати i по впевнено-розвалькуватiй ходi, i по мовi, i по рухах, в яких було щось солдатсько-аристократичне, їх любив увесь полк, їх балував увесь полк, i це з часом давало себе знати в незалежнiй упевненостi поведiнки. Полк давно став для них рiдним, i вони трималися в ньому невимушене, як у сiм'ї. Вони навiть у свої рапорти й козиряння старшим умiли вкласти щось особливе, неофiцiйне, домашнє.

    За кiлька хвилин розвiдники, штовхаючись, смiючись i перебиваючи один одного, встигли розповiсти Козакову, що вони зараз "кантуються", тобто б'ють байдики, бо тiльки три днi тому на превелику силу дiстали "язика" i "хазяїн" дав їм вiдпочинок на кiлька день. Кiнчилося тим, що, обнявшись, вони потягли Козакова кудись пити румунську цуйку. Запрошували й Черниша, але вiн вiдмовився, бо хотiв уже сьогоднi бути на мiсцi.

    Здавши документи в штаб, Черниш, перш нiж iти в батальйон, з'явився, за офiцерським звичаєм, вiдрекомендуватись командировi полку. Ад'ютант-таджик вiдповiв, що "хазяїн" зараз у сусiдньому блiндажi у майора Воронцова, i порадив зайти туди.

    У блiндажi гвардiї майора Воронцова, заваленому газетами, картами, книжками, стояла приємна свiжа прохолода. Дерев'яну пiдлогу тут, видно, часто поливали холодною водою, щоб було не так жарко. З кутка в куток по блiндажу не ходив, а майже бiгав "хазяїн" - гвардiї пiдполковник Самiєв. З розповiдей Козакова Черниш уявляв його саме таким. Це був маленький, енергiйний, на диво рухливий таджик. Вiн пильно, з голови до нiг; оглянув Черниша, який стояв бiля порога виструнчившись, iз своїм запиленим ранцем за плечима, i, очевидно, залишився вдоволений iдеальною курсантською виправкою молодого офiцера.

    - Черниш? - Самiєв раптом стукнув себе по лобi коричневим пальцем. - Черниш... Ви звiдки? Родом, родом?

    Черниш, нiяковiючи, вiдповiв йому по-таджицькому. Самiєв аж просяяв.

    - Ваш батько iнженер-геолог? Всеволод Юрiйович?

    - Так точно, Всеволод Юрiйович.

    - Воронцов, чуєш, поглянь: перший земляк, який зустрiчається менi на фронтi! Такий збiг!

    Виявляється, що Самiєв ще задовго до вiйни знав Чернишевого батька по спiльнiй роботi в однiй з експедицiй на Памiрi. Сам Євген Черниш, якого батько часто брав у свої експедицiї по Середнiй Азiї, ще змалку добре знав тi мiсця, про якi тепер, хвилюючись, розпитував його Самiєв. Пiдлеглi Самiєва, тi, що бачили в ньому лише сувору, з норовом людину, здатну часто вибухати, наче порох, тепер не пiзнали б свого командира. Вiн запросив Черииша сiсти, i, коли той почав опинатися, сам посадовив його i, метаючись по блiндажу, гарячий, сухий, збуджений, поглядав на Черниша ласкаво, наче зустрiв тут, у чужому краю, свою далеку молодiсть.

    - Я радий, радий, що ви попали саме в мiй полк, - говорив пiдполковник скоромовкою. Черниш ледве встигав розбирати. - Воронцов! Уже в моїх друзiв сини - офiцери! А ми все ще вважаємо себе юнаками!

    Гвардiї майор Воронцов лежав у лiжку, вкритий кожухом i важкими яскравими килимами. Вже кiлька днiв його трясла малярiя. В розмову вiн не встрявав, лише iнодi мовчки кидав допитливий погляд на Черниша. В дорозi Казаков розповiдав просто легенди про Героя Радянського Союзу майора Воронцова. Полiткерiвник роти пiд Сталiнградом, герой Днiпра, вiн вирiс за цей час до заступника командира полку по полiтчастинi. Цей гвардiйський стрiлецький полк неможливо було уявити собi без Воронцова. Iншi, коли хворiли, лягали в медсанбат. Воронцов мусив хворiти в полку, не припускаючи й думки, що можна робити якось iнакше. Коли хворiли iншi, до них не можна було заходити й турбувати, до Воронцова ж i до хворого заходили й розмовляли з ним, як iз здоровим, бо це ж Воронцов! В iнших могло бути щось не гаразд в особистому життi, i тодi вони мали право скаржитись, вимагати спiвчуття! допомоги. У Воронцова мусило бути завжди все гаразд, i було б дивно почути, що вiн на щось скаржиться: адже це Воронцов!

    Справдi, Воронцов нiколи не скаржився, а йому скаржилися всi, i вiн сам це вважав цiлком нормальним. Коли його посилали на навчання, вiн вiдмовився, i послали iншого. Брали на роботу в штаб фронту - вiдпросився, нiкого цим особливо не здивувавши. Хiба могло бути iнакше? Воронцов нiби становив найголовнiшу, невiд'ємну частину складного органiзму полку, вiн був у полку, наче мати в сiм'ї. Природно, що мати мусить всiх утiшати, вислуховувати, лiкувати, карати й пiдбадьорювати, а сама нiколи не падати з нiг. Вона така звична й рiдна, що її не завжди й помiчаєш у родинi, i лише тодi, коли її не стане, всi одразу зрозумiють, що вона для них означала.

    Не раз i не два Воронцов iшов у бойових порядках пiхоти, коли було скрутно, а iнодi - коли й не зовсiм скрутно. За те його в дивiзiї штабiсти вперто називали комiсаром. I ось тепер Черниш побачив цю людину, яку ще ранiше, пiсля розповiдей сержанта Козакова, взяв для себе взiрцем. Правда, досi Черниш уявляв собi майора. Героя Радянського Союзу, не таким - вкритим кожухом i трофейними килимами, з жовтим, пом'ятим хворобою обличчям. Воронцов уявлявся йому не iнакше, як у гордiй войовничiй позi поперед пiхоти, з пiстолетом в руцi i газетами, що стирчать з кишенi. Так змальовував майора Козаков. А тепер Черниш бачив стомлене обличчя, зовсiм не войовниче, а якесь мирне, замислене. Воронцов лежав пiд натягнутим до самого пiдборiддя кожухом, пожовклий i зосереджений, висвiчуючи широкою лисиною, оточеною рудими баранчиками рiдкого волосся. Сiрi, глибоко запалi очi майора раз у раз звертались на Черниша, уважно оглядаючи його чорний, з полиском, курсантський йоржик. Чернишевi хотiлося почути вiд майора слово. Але Вбронцов мовчав, iнодi беззвучно плямкаючи вкритими смагою губами, що пересихали й злипалися. Зате Самiєв, потираючи маленькi, жвавi брунатнi руки, говорив невтомно.

    - Ви не нiяковiйте, будьте задиракою, тримайтеся зухвалiше, - повчав вiн Черниша, - а то вам будуть наступати на пальцi. Безперечно, вам усе тут незнайоме, дивне, я знаю. Я сам тiльки рiк, як випурхнув з академiї. Так, я академiк, будь ласка! Я певен, що вам сподобається наша сiм'я. У нас ви скоро змужнiєте, у нас люди швидше зростають, анiж в тилу, якщо, звичайно... Але ж, я гадаю, ви не з полохливих?

    - Бiй покаже, товаришу гвардiї пiдполковник! - вiдповiв Черниш, заливаючись рум'янцем. Воронцов раптом повернув голову i подивився на Черниша з-пiд своїх кошлатих, рудих, нiби вицвiлих на сонцi брiв.

    - Комсомолець? - запитав Воронцов, хмурячись.

    - Так точно, комсомолець, товаришу гвардiї майор! - схопився Черниш зi стiльця.

    - Сядьте, - сказав Воронцов i одвернувся до стiни.

    - Бiй, бiй - це для нас найкращий атестат, - провадив далi Самiєв. - Вiдвага, хоробрiсть - найвища якiсть в людинi. Принаймнi я вважаю справжнiми людьми тiльки хоробрих. Ви спортсмен?

    - Альпiнiст, товаришу гвардiї пiдполковник.

    - Чудово! Це одразу видно: жилавий, легкий. Це вам придасться... в Альпах.

    Чернишевi радiсно захопило дух:

    - А ми й там будемо?

    - Будемо! Будемо, гвардiї молодший лейтенант ("Гвардiї!" -подумав Черниш), скрiзь, скрiзь! Нашi крила тiльки розгортаються!

    - А наступ скоро, товаришу гвардiї пiдполковник? - не втримався Черниш, хоча розумiв, що питати про це не зовсiм тактовно. Самiєв i Воронцов переглянулися i разом посмiхнулись. Посмiшка змiнила обличчя Воронцова i наче всього опромiнила. Здалося, що Черниш уже бачив майора колись давно, i вiдчув тепер себе з ним невимушене й вiльно.

    - Який нетерплячий, га? - заговорив Самiєв. - А ви готовi?

    - Готовий,товаришу гвардiї пiдполковник!

    - Добре. Не турбуйтесь: наш поїзд рушить точно за графiком. Хвилина в хвилину, саме тодi, коли буде треба. Вас до Брянського? В третю мiнометну? Чудово! Брянський - ветеран полку, сталiнградець-комунiст, культурний офiцер, в минулому студент, здається, з Вiтебська...

    - З Мiнська, - поправив Воронцов, повiльно закриваючи очi втомленими повiками.

    - Так, так, точно - з Мiнська! Золота голова! Коли кiнчимо вiйну, я його обов'язково направлю в академiю. Його мiсце - там. Ти як дивишся на це, майор?

    - Не поспiшай, - вiдповiв Воронцов з заплющеними очима. - Вiйна ж не сьогоднi кiнчається? - I пiсля паузи сам собi вiдповiв: - Нi.

    Прощаючись, Самiєв на мить задумався i, нiби мiж iншим, запитав Черниша:

    - Нам, до речi, потрiбен ПНШ-3. Що ви сказали б, якби я...дам запропонував?

    Черниш почервонiв. Хоч йому i сподобалась пропозицiя пiдполковника, але, дивлячись довiрливо й щиро Самiєву в вiчi, вiн одповiв:

    

... ... ...
Продолжение "Прапороносцi" Вы можете прочитать здесь

Читать целиком
Все темы
Добавьте мнение в форум 
 
 
Прочитаные 
 Прапороносцi
показать все


Анекдот 
Канун 8 марта. Ювелирный магазин. Менеджер продавцу:

- Как вам удается продавать столько бриллиантов?

- Я просто информирую мужчин, что если жена выйдет на улицу в дорогих бриллиантах, ее за них тут же убьют.
показать все
    Профессиональная разработка и поддержка сайтов Rambler's Top100