Вход    
Логин 
Пароль 
Регистрация  
 
Блоги   
Демотиваторы 
Картинки, приколы 
Книги   
Проза и поэзия 
Старинные 
Приключения 
Фантастика 
История 
Детективы 
Культура 
Научные 
Анекдоты   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Персонажи
Новые русские
Студенты
Компьютерные
Вовочка, про школу
Семейные
Армия, милиция, ГАИ
Остальные
Истории   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Авто
Армия
Врачи и больные
Дети
Женщины
Животные
Национальности
Отношения
Притчи
Работа
Разное
Семья
Студенты
Стихи   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Иронические
Непристойные
Афоризмы   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рефераты   
Безопасность жизнедеятельности 
Биографии 
Биология и химия 
География 
Иностранный язык 
Информатика и программирование 
История 
История техники 
Краткое содержание произведений 
Культура и искусство 
Литература  
Математика 
Медицина и здоровье 
Менеджмент и маркетинг 
Москвоведение 
Музыка 
Наука и техника 
Новейшая история 
Промышленность 
Психология и педагогика 
Реклама 
Религия и мифология 
Сексология 
СМИ 
Физкультура и спорт 
Философия 
Экология 
Экономика 
Юриспруденция 
Языкознание 
Другое 
Новости   
Новости культуры 
 
Рассылка   
e-mail 
Рассылка 'Лучшие анекдоты и афоризмы от IPages'
Главная Поиск Форум

Гончар, Олесь - Гончар - Собор

Проза и поэзия >> Русская современная проза >> См. также >> Гончар, Олесь
Хороший Средний Плохой    Скачать в архиве Скачать 
Читать целиком
Олесь Гончар. Собор

------------------------------------------------------------------------

Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"

http://www.ukrlib.km.ru/

OCR: Евгений Васильев

Для украинских литер использованы обозначения:

Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)

Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)

I,i (укр) = I,i (лат)

------------------------------------------------------------------------



    У творчостi видатного українського письменника Олеся Гончара, чиє iм'я шанується в усьому свiтi, роман "Собор" посiдає особливе мiсце. Прийшовши до читачiв наприкiнцi шiстдесятих, твiр одразу ж опинився у вирi пристрастей, бо саме в ньому чи не вперше у вiтчизнянiй лiтературi могутньо i неприховане прозвучав заклик до духовного очищення й соборностi, осуд нацiонального безпам'ятства, звироднiлого кар'єризму i браконьєрства. Офiцiйнi кола сприйняли "Собор" рiзко негативно, адже роман, вiдкидаючи догматизм класових уявлень, утверджував загальнолюдськi, гуманiстичнi цiнностi.

    Пiсля органiзованих тоталiтарним режимом лютих цькувань "Собору" твiр було вилучено з бiблiотек, книгарень та видавничих планiв на довгi двадцять рокiв.

    У цiй, повнiшiй, авторськiй редакцiї "Собор" виходить уперше.

    Напередоднi виходу роману в життi творця "Собору" та в українськiй лiтературi вiдбулася важлива подiя - Олеся Гончара першим з письменникiв України обрано почесним доктором лiтератури унiверситету Альберти (Канада).


    IЗ "СОБОРОМ" - У МАЙБУТНЄ!


    В iсторiї кожної лiтератури є книги, якi позначають вiхи сходження культури того чи iншого народу до духовних висот людства. В українськiй лiтературi XX столiття такою книгою, безперечно, є "Собор" Олеся Гончара, що завдав тоталiтарнiй тиранiї таких обвальних прорушин, за якими почався її розпад, крах.

    Цей етапний роман став у боротьбi з деспотiєю тiєю разючою, невiдпорною зброєю, яка не просто привела до поразки гнилого режиму, а й вивела український народ на дорогу нацiонального вiдродження. "Собор" виконав роль не стiльки iнструменту розвалу, скiльки єднання, соборностi сил українства для творення нового, демократичного устрою життя. А така книга, погодьтесь, важить бiльше, нiж просто видатне лiтературне явище. I щастя України, що вона в найтяжчi, найбезпросвiтнiшi часи своїх борiнь таке слово, таку духовну опору явила й пронесла крiзь терни, бурi й вирви, озброєна непроминущими орiєнтирами правди i мудростi.

    "Собор" - шостий роман Олеся Гончара, письменника, увiнчаного до того вже всiма можливими нагородами й, отже, здавалося б, як писалося в тодiшнiх послужних характеристиках, "iдеологiчно витриманого", читай - вiрного режиму. Тим бiльшим видався удар по режиму, завданий "Собором". Адже яке складалося становище? Його автор - депутат Верховної Ради, член ЦК правлячої партiї, лауреат найвищих вiтчизняних премiй, класик за реальним мiсцем в українськiй лiтературi, втiм, i за службовими вимiрами перша в нiй особа - голова Спiлки письменникiв, - мовби все дано людинi для того, щоб у вiддяку спiвати системi осанну, а тут таке нищiвне викриття - цитую Тичину двадцятих рокiв - "всiєї гнилi, всiєї цвiлi" ядра цiєї системи, що впору було б, як це досi робилося, заборонити твiр. Режим, власне, не видаючи нiяких указiв, негласно це й зробить. I цим засвiдчить свою фатальну помилку, явить лицемiрство своєї полiтики, яка вважала нормальним насильство над духовнiстю, над талантом. Переможцем же в цьому вiдкритому двобої з системою вийде Олесь Гончар, котрий, може, вперше так наочно продемонструє найвище достоїнство таланту - його непiдкупнiсть. Але для тих, хто уважно стежив за його зростанням у лiтературi, за вигартуванням його генеральної думи в словi, поява "Собору" i позицiя автора у тiй боротьбi, що розгорiлася навколо роману, не видавались i тодi, коли роман щойно з'явився друком, не видаються й тепер - чверть вiку по тому, нi якоюсь випадковiстю, нi раптовим прозрiнням. Гончар iшов до "Собору" разом iз суспiльством, а якщо точнiше, то, як це й завжди випадало великому таланту, - випереджаючи його в баченнi i прекрасного, i потворного, у провiсництвi грядущих драм i випробувань, злетiв людського духу й поразок ницих iдеологiчних побудов.

    Прихильникам засоцiологiзованого, одноплощинного прочитання Гончарової творчостi це може видатись певною натяжкою, проте й вони не заперечать, що вiд першопочаткiв письменник привернув увагу i читацької елiти, i масового шанувальника надзвичайною художньою чеснiстю i моральним здоров'ям, невмiнням пiдлаштовуватись пiд стереотипи як книжнi, так i суспiльнi. Згадайте чистi душi i чисту любов героїв "Прапороносцiв", драматичнi, а то й трагiчнi шукання щастя i свого шляху в життi героями "Таврiї" й "Перекопу" - вони не здаються нi марними, нi примарними, хоч би як ми сьогоднi ставились до жовтневого перевороту i його насильницької сутi. Простежте непросту долю осиротiлих за культу Колосовського, Духновича та iнших героїв "Людини i зброї", згадайте озонну атмосферу "Тронки" i й вiще слово про нашi жертви атомному монстру як вiчному прокляттю людства, - хiба це не був плацдарм для пiдготовки того страшного удару по тоталiтаризму, який зробив письменник у "Соборi"?

    Хранителi устоїв кривавого режиму запримiтили цю художницьку чеснiсть Гончара рано, i першi їх удари письменниковi випало вiдчути ще замолоду. Вони побачили загрозу "найпередовiшiй" iдеї навiть у "Прапороносцях" - i якраз у чистотi духовного свiту нашого солдата, в його природнiй вiдданостi загальнолюдським засадам i вартостям. Бито-перебито було Гончара i за "Модри камень" - цей гiмн любовi двох молодих сердець, українця i словачки. У їх коханнi вбачалася мало не зрада рiднiй землi, волi кремлiвського вседержителя, який захотiв навiть людську природу змiнити, заборонивши кохатись людям рiзних країн. Уже "Тронка" була просякнута антикультiвською атмосферою. Образ Яцуби втiлював у нiй мовби день i вчорашнiй, але такий, що цупко чiплявся за життя, прагнув перенести "досягнення" сталiнiзму, табiрний режим i в день завтрашнiй, - гiдна подиву прозiрливiсть автора, якщо згадати всi наступнi репресiї сусловсько-брежнєвських часiв.

    Та найближчою до "Собору" по духу i за часом створення була новела "Кресафт" - страшна оповiдь про померлого вiд iнфаркту пiсля "молотьби" на засiданнi бюро райпарткому за "саботаж" продажу хлiба державi. Чомусь про цю новелу пишеться мало, принагiдне, а тим часом нiчого бiльш вражаючого, на мiй погляд, наша лiтература про зловiсну атмосферу масованого винищення в людинi честi й совiстi в роки тоталiтаризму не створила. Новела, на вiдмiну вiд "Собору", була "репресована" тихо, про неї нiчого лихого не писали. Але за чверть вiку "Кресафт" можна було хiба що вiднайти на давнiх журнальних шпальтах.

    Отже, "Собор" у генеральнiй Гончаровiй думi був закономiрною, послiдовною сходинкою у пiзнаннi зловiсної епохи облуди i лицемiрства, у його роздумах про тяжкий шлях рiдного народу в пошуках свого мiсця у свiтовiй цивiлiзацiї. Ця дума видатного сучасного письменника була логiчним продовженням тiєї визначальної лiнiї українського письменства на духовне i державне вiдродження нацiї, котра пов'язана з iменами Тараса Шевченка, Пантелеймона Кулiша, Iвана Франка, Лесi Українки, Михайла Грушевського, Володимира Винниченка, Миколи Кулiша, Олександра Довженка, яка так генiально просiяла в молодiй поезiї Павла Тичини i воскресла в нову добу в словi "шiстдесятникiв".

    Власне, Олесь Гончар - i про це треба сьогоднi казати на повен голос, - не належачи за вiком до поколiння Лiни Костенко, Дмитра Павличка, Iвана Драча, Василя Симоненка, Iвана Дзюби, Бориса Олiйника, Євгена Сверстюка, Василя Стуса, Iвана Свiтличного, Григора Тютюнника, Володимира Дрозда, Євгена Гуцала, став - завдяки мужнiй, безкомпромiснiй громадськiй i творчiй позицiї - прапорним iменем для "шiстдесятникiв" (i тих, хто йшов за ними у наступнi десятилiття). Устами Олеся Гончара все чесне в українськiй культурi проголосило саме в тi роки про повернення в її лоно репресованих iмен - аж до Винниченка включно. I не вина творця "Собору" в тому, що не все тодi вдалося вiдстояти: силу розуму й таланту переважало свавiлля влади. Той розквiт творчої думки, той розвiй талантiв, те вiльнодумство, яке тiльки й уможливлює справжнiй розвиток лiтератури, той справжнiй пiєтет перед словом як речником нацiонального духу, який утверджувався в Українi в шiстдесятi роки, цiлком закономiрно пов'язувався в умах прогресивної iнтелiгенцiї й читацької громадськостi з iменем Олеся Гончара. Вiн умiв вiдстоювати i молодих, i лiтнiх, умiв пiдтримувати таланти, обирати їх собi в соратники i союзники.

    "Собор" посягнув на основи системи. "Собор" ударив у її серце! Коли Тичина писав у двадцятi роки про "всю гниль, всю цвiль партiйноборчих породiль", то Гончар у переддень проголошення "розвинутого соцiалiзму" на весь голос мовив про бездуховнiсть побудованої на цiй гнидi i цвiлi системи. Системи, яка лицемiрно назвала себе спадкоємницею вiкових надбань людської культури, але вiдкинула головне - духовнiсть, красу, втiм, на словах вiдбиваючи їм поклони. На повен голос письменник сказав, що суспiльством правлять невiгласи, браконьєри.

    У пору написання i публiкацiї роману ще йшло соцзмагання "робiтничої" i "колгоспної" тематики, дистильовано-позитивних героїв у творiннях перестиглих на коренi робiтничо-селянських призовникiв у лiтературi, але та макулатурна пишнота небезпеки для режиму не становила. Лiтература ж справжня уловлювала сутнiсть життя - i в цьому була й небезпека. Гончар у "Соборi" пiзнав i явив таку сутнiсть. Вiн написав не про переживання сталевара бiля вогненної лави чи комбайнера в поривi до рекорду, а про матерiї тонкi, конструкцiї несучi, тенденцiї вагомi, в усьому свiтi поцiновуванi як першоряднi для життя людини i людства. У Гончара конфлiкт режиму з народом. Конфлiкт у головному, конфлiкт творцiв i руйначiв, конфлiкт народу-будiвничого i системи-браконьєра.

    Звичайно ж, роман - не публiцистика, i письменник проводить цю думку-iдею не публiцистичним ходом, а образотворчим, однак вона й не захована у художнiй щiльнотi твору, вона явлена вiдтверто й мужньо в роздумах про щоденнi баталiї, "що їх ведуть будiвничi з браконьєрами" "рiзних рангiв, у рiзних сферах", явлена в дiяннях "висуванця" Володьки Лободи, в оскверненнi колгоспним бригадиром юної Єльки, в знищеннi приднiпровської природи, в дикiй затiї пiдiрвати козацький храм, одне слово, в такому наборi, такому букетi художнiх ходiв, що хiба що зовсiм нетямущий читач не задасться пiсля прочитання роману думкою: а що ж за погонич поганяє нами, а що ж за режим благословляє всю цю антилюдяну, антиприродну, антигуманну веремiю, браконьєрську не тiльки щодо людини, а й до всього живого, сповненого духу i здорового глузду?

    Вiдповiдi - в романi, хоч художник, звичайно, не завжди зобов'язаний i має можливiсть їх давати. I найперша вiдповiдь - в отiй неприхованiй розгорнутiй метафорi - образi собору, який i дав назву роману. Що таке, власне кажучи, собор у "Соборi"? Цiлком конкретний християнський храм, збудований козаками пiбля розгрому Сiчi. Але собор водночас - i втiлення високого духу народного, читай - самого народу, адже довкола долi козацького храму киплять усi пристрастi в Зачiплянцi, собором вимiрюється не тiльки мiра духовностi, а й громадська сутнiсть людини, вiн як рентген просвiчує уми, душi, позицiї, велич i ницiсть, благородство i пiдлоту, чистоту i звироднiлiсть. Гончарiвська метафора собору заснована на бiблiйному грунтi i водночас - на реальних фактах: iдеологи бездуховностi полюбляли храми перетворювати у торжища, от i Володька Лобода, це чудовисько епохи розгулу кар'єризму, виношує плани на мiсцi козацького храму - нашої нацiональної пам'ятi - "молодiжне кафе вiдгрохати", осередок набивання-заливання шлункiв, перекачування грошви.

    Нiяк не випадає з цiєї наскрiзної метафори, хоч як це намагалися довести офiцiйнi критики, i сцена оргiї в храмi, в тому храмi, де колись гримiли лiтургiї i хорали, а в новi часи все вiддане на поталу блюзнiрству i святотатству. Саме через оцей рентген собору, через оцю розгорнуту метафору, яка завдяки щедрiй руцi великого майстра обросла живою плоттю людських образiв i думок, українська лiтература чи не вперше в радянськi часи не просто явила свiтовi виразки, вади, родимi плями режиму, а й у всiй повнотi дала моральний зрiз, образ системи, яка прирекла розумний, талановитий, чесний i працьовитий народ жити в царствi брехнi, неволi, нацiонального самоприниження, духовного i матерiального занепаду. I це, коли хочете, було великою перемогою не тiльки Гончара, а й усiєї української лiтератури, всiх чесних, прогресивних сил нашого народу. Правда прорвала загати, i хоч на неї швидко накинули удавку, слово "Собору" дiйшло до тих, до кого воно й було звернуте. Крiм величезного художнього впливу, воно справляло ще й не меншу органiзуючу роль. Вiльна українська громадська думка, дисидентство шiстдесятих - вiсiмдесятих рокiв на рiдному грунтi живились iдеями "Собору".

    Що вже казати про слово художнє, яке в силу iсторичних обставин залишалось єдиною трибуною, з якої можна було звертатись до народу, - тут би я назвав щонайперше Григора Тютюнника, громадянська смiливiсть i художня незалежнiсть якого, без сумнiву, акумулювались енергiєю цього поворотного роману. Ось як вiн передав у тi днi думки, переживання свого поколiння в листi до автора "Собору":

    "Дорогий Олесю Терентiйовичу!_

    Щойно прочитав "Собор". Орлиний, соколиний роман Ви написали, роман-набат!_

    О, як засичить ота наша ретроградська гидь, упiзнавши сама себе; яке невдоволення_ Вами висловлять i, звичайно ж, вишепчуть на вушко начальству ображенi, старi й новiтнi (уже наплодилися!) екстремiстськi жеребчики, що граються у вождикiв, позаяк дозволено i навiть "поощряється"; як незручно почуватимуть себе "обдарованi хлопчики", що шукають собi зручненького, з грошиками, затишку в українськiй лiтературi i посмiхаються при словi "громадянин" так, нiби все на свiтi збагнули, знайшли йому цiну, нiби кажуть тими посмiшками: "свята наївнiсть"..._

    Їх шкода. То, може, хоч Ви скажете "Собором": не туди, отроки, ось вам знамено!_

    Але не тiльки це спонукало мене писати Вам, Олесю Терентiйовичу, i не стiльки це, як велике, радiсне почуття гордостi за Вас i за народ, що Вас породив. Кажу це не з любовi до "високого штилю"_ - вiн не личить менi, я не личу йому,_ - а з глибокого, кревного переконання й любовi до Вас, як до старшого, мудрого й мужнього брата._

    В наш час, нiби тихий, нiби благий,_ - тiльки вужине шелестiння пiд ногами чути..._ - i "Собор"! Здавалося б, "усе мовчить, бо благоденствує" (як же: телевiзори над шиферними сiльськими дахами, пенсiї колгоспникам, колективне керiвництво, патрiотизм, однаковий для всiх, як вiцмундир)_ - i "Собор"! Здавалося б, нормалiзацiя (як же: культу не була, були "окремi помилки", генерали аплодують стоячи його iменi_, названому начальством; керiвницi дами, комсомолки в сорок рокiв, переконують письменникiв-початкiвцiв, що 37-й рiк не такий уже й злочинний, що декому тодi справедливо "дали прикурить") - i раптом "Собор"! Здавалося б, усе минулося, "прошло без сучка й задоринки": народ, вiд якого забрано й приховано iсторiю його духу_, як приховують вiд прийомної дитини, хто її батьки i куди вони подiлися,_ - народ цей звик, "безмолствует" - i раптом "Собор"!_

    I ще: Ви, Миколо Гавриловичу, мрiяли про дюралевi_ й склянi палаци i про те, як у них житимуть щасливi люди майбутнього - ось вони, цi палаци, а ось i люди. Знайомтесь! Тут є директор (пiдполковник в одставцi), тумбочки бiля лiжок, липучки, стукачi й шашки; тут борються за звання..._

    Це написано генiально, Олесю Терентiйовичу, тому й страшно, жахливо._

    Ви ненавидите доземнi уклони. Розумiю Вас глибоко. Але є випадки, коли ми кланяємося з радiстю, з священним душевним трепетом,_ - а за такi поклони i вклоняюся Вам саме так._

    Григiр Тютюнник._

    Київ, 16.02.1968 р."._


    Чи були до Гончара спроби дати такий образ системи? Були, не могли не бути. У п'єсах Миколи Кулiша. У щоденниках академiка Сергiя Єфремова. В "Українi в огнi" Олександра Довженка. У романах Уласа Самчука та Iвана Багряного, якi по вiйнi опинилися в дiаспорi. Але, по-перше, вони були недоступнi не тiльки широкому читачевi, але й "обраним". А по-друге, цiлiсного образу вони й не могли дати, бо грунтувалися або на локальному чи вузькому матерiалi, або на табiрних враженнях, тобто на матерiалi екстремальному. Олесь Гончар образ системи вибудував на матерiалi водночас буденному i пiднесеному, вiн поставив у центр мотив духу, категорiю духовностi, матерiалiзованi в соборi, - i вийшов на узагальнення величезної художньої сили. Через весь роман проходить мотив руїнницької сутi системи соцiальної демагогiї, яка неспроможна виплодити здорових iдей i здорових людей, системи, зараженої кар'єризмом, брехнею, тлiном, позбавленої корiння, того, "вiд чого берем свiй родовiд". I хоч лiтература присудiв не виносить, система прочитала в романi собi вирок.

    Найбiльше занепокоєння в хулителiв "Собору" викликав образ Володьки Лободи. I недаремно, бо, власне, образ системи у романi значною мiрою реалiзований саме через цей персонаж. Реалiзований вiн блискуче як у планi художньому, так i щодо абсолютно точного прочитання кадрової полiтики системи, а значить, її сутi. Володька Лобода став "висуванцем" не завдяки здоровiй конкуренцiї, вiн сягнув високого кабiнету виключно завдяки кар'єристським здiбностям - iнших у нього просто немає. Його душа охоплена "наркотиком владолюбства", "героїном кар'єризму". Рiдного батька вiддає у будинок старих металургiв - кажуть, саме цей факт порiднив його з тодiшнiм днiпропетровським першим партiйним секретарем, який i почав партiйно-номенклатурний обстрiл "Собору" i дослужився на цьому ремеслi до всеукраїнського голови. Вдумливий критик Вiктор Iванисенко по гарячих слiдах роману писав: "Немає нiчого у Володьки позад себе i навколо себе... Нi жiнки, нi дiтей, нi звичаїв батькiвських, нi любовi, нi пам'ятi..." У Володьцi Лободi система жила у дусi й во плотi, жила такою, якою була, - цинiчною, неосвiченою, недоброю, озброєною демагогiєю, високою фразою. Як людина це "страшний, пiдступний i лестивий тип", "єзуїт". Як втiлення системи - її "генiй", найвища мета якого - "працювати в тому високому головному будинку, де кроки твої гаснуть у килимах", "брати штурмом Ельбруси життя". Задля цього вiн зробить усе - затопить плавнi чи, якщо треба, висушить їх, знесе собор, вилупить з мiзкiв ще якiсь "iдеї", i хоч результатом їх буде руйнацiя всього, для нього важливе одне - аби на тiй руїнi возвеличитись самому!

    Що здатен виплодити Лобода, крiм собi подiбного? "Вершина" його "генiя" - молодiжне кафе на мiсцi собору. Його, так би мовити, дитя, котре, слава Богу, не збулося i вже тепер не збудеться. Письменник показав нам правду не стiльки факту, скiльки концентровану суть лободiвщини, соцiалiстичної схизми - її пустоцвiт, безплiднiсть, нежиттєздатнiсть, галасливу порожнечу, марнославну дрiбноту. Читацька робота над образом Лободи як над образом живої людини i носiя оцiєї схизми видається менi не тiльки цiкавою, а й повчальною. Не тiльки як захопливе словознавче студiювання, але i як розтин тоталiтарної свiдомостi на рiвнi щонайтонших порухiв думки i почуття, пiзнання недалекого минулого (чи минулого?) на предмет застереження вiд потворних iсторичних експериментiв.

    Навiть найсмiливiшi критики, якi встигли сказати слово про роман вiдразу пiсля його появи, змушенi були говорити хiба що про соцiальну небезпечнiсть таких персонажiв, як Володька Лобода. Небезпеку передовсiм для самого соцiалiзму. При цьому, цiлком очевидно, що сам соцiалiзм пiд сумнiв не брався. Так ось, уважний читач "Собору", осмислюючи лiнiю Лободи i всiєї лободiвщини в романi, не може не дiйти думки, що його образ - явище органiчне для суспiльства, яке вибудовують "висуванцi" з тавром невiгластва i сверблячкою командувати, нищити народнi звичаї i народну пам'ять. З "дiянь" i зазiхань таких персонажiв поставала неспроможнiсть самої антинародної системи - неспроможнiсть iдейна, практична, правова, духовна, моральна, iнтелектуальна. Лад, який вибудовує себе на безпам'ятствi, на викорчовуваннi iсторiї, приречений.

    Протистоять у "Соборi" Лободi i лободiвщинi народ i iсторiя. Новаторство Гончара полягало передовсiм у такому єднаннi, у введеннi в структуру роману голосу козацького минулого i його невтомного дослiдника Яворницького. Це було не тiльки вiдверте i пряме орiєнтування на демократичну спадщину першої козацької республiки - Запорозької Сiчi, а й перше в українськiй лiтературi злиття iдеалiв Сiчi i сьогочасного нацiонального вiдродження. Народ у романi репрезентують передовсiм його молодi герої - красивий душею i розумом Микола Баглай, знеславлена "тупими вбивцями краси" Єлька, трохи старшi Вiрунька та Iван Баглай. Письменник, якому властива особлива увага до молодi, i тут, якщо можна так сказати, покладає особливi надiї на поколiння, яке входить у життя, на його чеснiсть i чистоту, на його вiрнiсть батькiвським заповiтам i поклику рiдної iсторiї. Втiм, народ такою ж мiрою виступає i в образах Ягора Катратого, Iзота Лободи - людей, котрi залишають у спадщину поколiнням свої труди i незвершенi мрiї про щастя, свою справедливiсть i силу характеру. Iзот Лобода - батько "висуванця", їх протистояння у романi - це та фiлософiя рiзних цiлей народу й режиму, фiлософiя рiзних начал i засад, за якими живуть i дiють система та громада.

    Наскрiзна метафора собору в "Соборi" - це передовсiм пiднесення в народi його будiвничого генiя i таке ж заперечення руйнацiї, що б не руйнувалося - селянська хата, храм, людське життя чи життя цiлого народу. А саме руйнацiю принiс у свiт режим, який виплодив володьок, i присудом йому звучать слова великого Яворницького: "То не iдеал, до якого йдуть через руїни та через трупи". Прислухаймось до цих слiв i запам'ятаймо: в романi вони прозвучали задовго до нинiшнiх викривальних публiкацiй про червоний i сталiнський терор, про революцiйне насильство як про геноцид проти власного народу. Пiсля цього не подивуємось тiй нищiвнiй критичнiй артстрiлянинi, з якою режим накинувся на "Собор", що її не змогла зупинити навiть пiдтримка Нобелiвського лауреата Михайла Шолохова.

    I все ж не хотiлося, щоб сьогоднiшнiй читач сприймав "Собор" тiльки як утiлення протистояння народу i режиму, хоч iсторично йому випала саме така доля. Фiлософiя мислення Гончара завжди ширша за найживотрепетнiшi життєвi проблеми, якi вiн виносить на суд людський. Ось i "Собор" - цей складний художнiй органiзм, це розкiшне творiння мислi i духу великого майстра слова - нiяк не може замкнутися тiльки в змаганнi соцiальних протирiч. Бо, власне, роман передовсiм утверджує красу i силу людського духу, iсторичної пам'ятi, у "суворiй полiфонiї життя" (В. Iванисенко) вiн щонайперше пiдносить будiвничий талант людини. Художниковi нiкуди подiтися вiд полiтики, вiд гiрких обставин життя, та вся мудрiсть його музи в тому, щоб не замкнутися на їх колiзiях, а побачити перспективу. I Гончар знайшов, побачив її - у духовностi свого народу, в його озброєностi рiдною iсторiєю, в його покликаннi творця, а не браконьєра. I в цьому - iсторичний оптимiзм роману.

    Письменник нiколи не зрiкався написаного. Все написане далi продовжувало, розвивало його генеральну думу: i "Циклон", i "Берег любовi", i "Твоя зоря", i "Далекi вогнища", i "Спогад про океан", i "Генiй в обмотках"... Iдеї "Собору" вiн розвивав у своїй громадськiй роботi, публiцистицi. Олесь Гончар одним з найперших в Українi пiднiс голос за демократизацiю суспiльного, нацiонального життя, стояв бiля джерел i благословляв вiдновлення "Просвiти" i створення Народного Руху України. Йому випала велика честь на сесiї Верховної Ради України пiсля iсторичного референдуму 1 грудня 1991 року проголосити волю воскресаючої, незалежної, соборної України. Йому дала на це право iсторiя, бо саме його слово провiстило справдження вiковiчного прагнення українського народу до державної незалежностi, до входження в свiтову сiм'ю народiв як народу великого, творця великої iсторiї i великого Грядущого.

    ...Як зараз пам'ятаю той зимовий синiй вечiр i ту ранкову снiгову паморозь далекого шiстдесят восьмого року, коли я в полтавськiй глибинцi за одну нiч прочитав "Собор" i вибiг надвiр - поглянути у вiчi зорям, звiрити себе з їхнiм вiчним сяєвом у прагненнi зрозумiти свою долю пiсля того, що вiдкрив молодому розумовi, молодiй душi своїм новим романом Олесь Гончар. Ранкова зоря на сходi провiщала надiю... Хотiлося б, щоб i новi поколiння вiдкривали в "Соборi" цю вiчну зорю надiї, черпали з нього енергiю, творення нової України, яке не обiцяє бути легким. Заклик письменника берегти собори душ своїх сьогоднi не просто актуальний - без цих соборiв ми не збережемо, не збудуємо своєї держави, не постанемо в свiтi як незалежний народ.

    Iз "Собором" - у майбутнє, велике майбутнє соборної нашої України!

    Iван Бокий


    I


    У жоднiй енциклопедiї свiту не знайти вам цiєї Зачiплянки. А вона є, iснує в реальностi. Без звички навiть трохи дивно звучить: Зачiплянка. Хтось колись тут за щось зачепився. I так пiшло. В давнi, в дозаводськi часи було, кажуть, на цьому мiсцi велике село, що робило списи запорожцям. I коли мандрували козаки на Сiч, то завертали сюди, щоб запастися списами. Отодi, може, котрийсь козак i зачепився тут за якусь молодицю, поклавши початок династiї.

    Живуть на Зачiплянцi здебiльшого праведнi люди, або, як Микола-студент сказав би, правильнi. Роботяги. Металурги. Тi, чиє життя розбите на змiни, деннi i нiчнi. З одного краю селища сага блищить, з другого - облуплений собор бiлiє. Старовинний, козацький. А перед вiкнами селища, за вишняками, за Днiпром, нiч крiзь нiч палахкотить ятриво домен, вулканиться червоно. Там народжується метал. Небо тремтить i глибшим стає щоразу, коли металургiйний виплiскує заграви, бурхаючи з крутого берега лавою розпечених шлакiв.

    Буре небо над мiстом, бурi дими.

    Опiвночi, пiсля того, як промчить, прошурхоче велосипедами нiчна змiна у бiк заводiв; i, зморена денними клопотами, Зачiплянка нарештi поринає в сон, i висне над нею з просторiв неба мiсяць зеленорогий, собор стоїть над селищами в задумi один серед тишi, серед свiтлої акацiєвої ночi, що бiльше навiть не на нiч схожа, а на якусь, сказати б, антинiч. Вона тут незвичайна, ця антинiч, вона мовби зачаклована видивом собору, заслухана нiмої музики його округлих, гармонiйно поєднаних бань, наростаючих ярусiв, його спiвучих лiнiй. Для неї, зачаєної в бажаннi розгадати дивнi якiсь загадки, розшифрувати тайнописи вiкiв, собор ще повен далекою музикою, гримить обвалом лiтургiй, перелунює православними месами, пiснеспiвами, шепоче жагою спокут, вiн ще повен грiхами, в яких тут каялись, i сповiдями, i сльозами, i екстазом людських поривiв, надiй.

    Заводи дають плавку, i, мов над вулканами пiд час виверження, заграви бурхають у небо, i вся глибiнь його, враз оживши, починає дихати, пульсувати: вiдблиски неба грають ночами на стiнах собору, на його верхах. Якщо о такiй порi повертається з iнституту Микола Баглай, студент металургiйного, то вiн, ясна рiч, зупиниться на майданi i за звичкою послухає собор, його мовчання, послухає оту не кожному доступну "музику сфер". Зачувши людину, замушкотить на соборi плавнева лелека, що вимостила собi гнiздо в риштованнi, обкинутому довкола однiєї з бокових бань. Тiльки став, задер голову - уже занепокоїлась, заворушилась, чи загравою розбуркана, чи за лелечат тривожиться, щоб не повипадали з гнiзда. Пiдвелася над гнiздом, i мiж плавкими обрисами куполiв вималювався ще один обрис - грацiозний, на високiй нозi силует.

    Стоїть птаха, поглядає з соборної висоти на улюблену свою з жабенятами сагу, що вiддалiк поблискує при мiсяцi плесом, озирає срiблястi шатра акацiй, що окутали Зачiплянку густим медвянистим духом.

    

... ... ...
Продолжение "Собор" Вы можете прочитать здесь

Читать целиком
Все темы
Добавьте мнение в форум 
 
 
Прочитаные 
 Собор
показать все


Анекдот 
Сейчас не всегда понятно или девушка обиделась и надула губы или это ботекс.
показать все
    Профессиональная разработка и поддержка сайтов Rambler's Top100