Вход    
Логин 
Пароль 
Регистрация  
 
Блоги   
Демотиваторы 
Картинки, приколы 
Книги   
Проза и поэзия 
Старинные 
Приключения 
Фантастика 
История 
Детективы 
Культура 
Научные 
Анекдоты   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Персонажи
Новые русские
Студенты
Компьютерные
Вовочка, про школу
Семейные
Армия, милиция, ГАИ
Остальные
Истории   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Авто
Армия
Врачи и больные
Дети
Женщины
Животные
Национальности
Отношения
Притчи
Работа
Разное
Семья
Студенты
Стихи   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Иронические
Непристойные
Афоризмы   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рефераты   
Безопасность жизнедеятельности 
Биографии 
Биология и химия 
География 
Иностранный язык 
Информатика и программирование 
История 
История техники 
Краткое содержание произведений 
Культура и искусство 
Литература  
Математика 
Медицина и здоровье 
Менеджмент и маркетинг 
Москвоведение 
Музыка 
Наука и техника 
Новейшая история 
Промышленность 
Психология и педагогика 
Реклама 
Религия и мифология 
Сексология 
СМИ 
Физкультура и спорт 
Философия 
Экология 
Экономика 
Юриспруденция 
Языкознание 
Другое 
Новости   
Новости культуры 
 
Рассылка   
e-mail 
Рассылка 'Лучшие анекдоты и афоризмы от IPages'
Главная Поиск Форум

Гончар, Олесь - Гончар - Тронка

Проза и поэзия >> Русская современная проза >> См. также >> Гончар, Олесь
Хороший Средний Плохой    Скачать в архиве Скачать 
Читать целиком
Олесь Гончар. Тронка

------------------------------------------------------------------------

Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"

http://www.ukrlib.km.ru/

OCR: Евгений Васильев

Для украинских литер использованы обозначения:

Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)

Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)

I,i (укр) = I,i (лат)

------------------------------------------------------------------------



    I. ТИ ЛIТАЙ


    - Нiщо менi так не пахне, як наш степ,- каже молодий Горпищенко, льотчик реактивної авiацiї, приїжджаючи до батька-чабана у вiдпустку.

    I якось так випадає щоразу, що батька застає вiн не в хатi i не в кошарi, а в степу, просто серед пасовища, де старий стоїть коло отари з гирлигою, в черевиках солдатських i в усiх своїх чабанських обладунках: пояс, а на поясi джермало, що дiсталось йому у спадок ще вiд дiда-чабана, i рiг баранячий з нафталiном - рани вiвцям присипати, i пляшка сумiшi креолiну з дьогтем - теж для гоєння ран, i, звичайно ж, ножицi, щоб простригати вiвцям очi, бо, буває, Так позаростають, що й шпичакiв не бачать, проколють очi об них.

    Чабан Горпищенко собою незавидний, але в степу вiн якось далеко видний. Низькорослий, осадкуватий, прогартований вiтрами, шкiра на ньому пропечена, як шкураток, а очi вже сивi од старостi чи вицвiли вiд сонця та вiд неба, i самi вони мають барву вилинялого степового неба.

    У всеозброєннi постає перед сином старий Горпищенко. Про таких чабанiв кажуть, що вiн природний чабан, i хоч ростом його природа й не щедро дарувала, але тим вразливiший вiн, коли йдеться про його батькiвську честь. З суворою гiднiстю i навiть настороженiстю жде вiн, поки син, вставши з газика, пiдiйде до нього, зiрко стежить, чи син не зробить якогось промаху, чи не образить його чимось, не порушить давнього звичаю. I хоч сином його в радгоспi пишаються, бо знають, що вiн льотчик неабиякий, сьогоднi реактивний сокiл, а завтра, може, полетить на такi планети, де нi отар, нi степiв не буде, проте батька й це не виводить з рiвноваги, вiн стоїть i з суворiстю жде належної синової шани, а перед ним його гирлига з мiдною, рясно розгравiйованою брейцарою.

    А коли вже син поздоровкається i промаху нiякого в етикетi не зробить, тодi вицвiла текуча блакить батькових очей враз наливається нiжнiстю.

    - Не забув? - ставить вiн перед сином гирлигу, де на брейцарi викарбувана з дитинства знайома синовi кудлата чабанська вiвчарка.- 3 яких частин складається гирлига, ану?

    - Брак, барнак, брейцара i держак! - чiтко вiдповiдає син, i цим йому вже забезпечена симпатiя старого на весь час вiдпустки.

    Хто незнайомий глянув би збоку на них, аж неймовiрним йому здалося б, що цей щуплявий, до чорноти просмалений сонцем чоловiчок дав життя цьому бiлявому ставному юнаковi, який виструнчившись стоїть перед ним. Син усмiхається, розглядаючи батьковi обладунки.

    - Здорово, га? - звертається вiн до сержанта-водiя, що теж, злегка усмiхаючись, виглядає з кабiни газика.

    Хто-хто, а син знає, що добра половина цих обладункiв в звичайний час зосталася б лежати вдома, бо нiчого зайвого чабан не вiзьме в таку спеку носити з собою по степу, а якщо вже вiн так спорядився, якщо вже оту мiдну напiвстерту брейцару начищено до блиску, то це ради зустрiчi з сином, то це для того, щоб у таку врочисту мить батьковi було чим погамувати його чабанське й старiстю не притуплене честолюбство.

    Стоять вони удвох коло отари в степу - один той, що все життя пiшки ходить по землi, другий, що пiвжиття проводить у небi; один з гирлигою, жезлом пастуха, що засвiдчує приналежнiсть до найдавнiшого фаху людського, а другий з емблемою у виглядi крил на кашкетi, хоча найпрудкiшi крила вже не можуть зрiвнятися з тими швидкостями, на яких вiн живе. Стоять, а бiля них збилася жаркою купою отара, збилася густо, в щiльник. Бруднувато-бiлi, вже остриженi мериноси надсадно дихають, ховають голови вiд спеки у власну тiнь, а за ними степ, i степ, i марево маревiє,- марево чи синява неба спустилася до землi, млисто розсiялась серед просторiв.

    Навiть того, чиє життя минає в небi, цей степ вражає своїм безмежжям, блиском, слiпучiстю - сонце таке слiпуче тут свiтить, нiби ти опинився на якiйсь уже iншiй, ближчiй до сонця планетi.

    I все тут пахне. I хоч пахне не стiльки якимись там особливими пахощами степового рiзнотрав'я, бо траву тут майже геть стирловано, одначе син таки каже iстинну правду, що нiщо йому так не пахне, як цей степ, навiть коли вiн пахне просто гарячим лоєм отари, батьковим чабанським духом та вiдкритою навстiж сухою кошарою, яку зараз посилено дезинфiкує сонце.

    Одна з овець забентежилась, почала мекати в бiк кошари, i льотчик, глянувши туди, помiтив, як мiж кущами кураю стрибає щось схоже на зайченя. Стрибає невмiло, натужно, стрибне i впаде, наче пiдстрелене, потiм зводиться знов.

    - Отож, кажуть, бог є,- загомонiв батько.- А де ж вiн є? Хай ми прогрiшили, а ягня? За що його вiн скалiчив?

    Жваво, майже пiдбiгцем старий чабан кинувся до ягняти, взяв його на руки, принiс, поклав до вiвцi, i вона одразу заспокоїлась.

    - Бач, як ноженята йому покрутило. Iншi бiгають, вибрикують, а цього щоразу треба пiдносити до матерi, само не встигає за сакманом...

    - Це ж чого воно таке?

    - Таке вродилось, та ще й не одне: троє таких калiчок в сьогорiчному окотi...- Старий враз насупився, похмарнiв.- А в Японiї, я чув, дiтей тридцять тисяч калiчками народилось, це правда?

    Син промовчав, нiчого не вiдповiв. Помiтивши, що водiй жде розпорядження, льотчик вiдпустив його, сказав на прощання:

    - До завтра.

    Чабан насторожився: до завтра? Чому до завтра? Оце така вiдпустка? Старий ще бiльше насупився, але доскiпуватись не став: той же чабанський гонор не дозволяв йому бути причепливим, лiзти не в своє. Син тим часом став розпитувати про життя, i батько, заохочений його цiкавiстю, незабаром гомонiв уже про те, що найдошкульнiше його пече: про настриг вовни в цьому роцi та про випаси, що їх дедалi скорочують, принагiдне вилаяв начальство, яке, мовляв, не прислухається до чабанiв.

    - Худоби щорiк бiльшає, розвели її стiльки, що ферми трiщать, а прийде зима - годуй чим хочеш. Хiба ж не було, що корiв шлангами пiдв'язували до бантин? Пiдв'яжуть та ще пробують i доїти! Отак хазяйнуємо,розпалювався старий.- Навеснi, коли зовсiм прикрутило, приїздить порадник з областi: камкою годуйте! Сiчiть, здобрюйте i годуйте. А то спите тут, вишукуєте. Стiльки морської трави пропадає по узбережжю, а в них худоба дохне!

    - Та худоба ж камки не їсть! - здивувався син.Вогонь i той її не бере. Бензином, бувало, обiллємо, бензин обгорить, а камка вся цiла...

    - Отож такий "новатор"... Ну, я на глум не пiшов, не став дурну їхню камку збирати... Зовсiм хотiв уже був кинути чабанування та перебратися жити на Центральну, занiс був i гирлигу директоровi в кабiнет: кому передати, кажiть? Та тiльки нiкому й передати, бо не густо тепер вас, охочих до чабанування. Молодi? Вони начабанують! Йому аби верхи на велосипедi отару завертати! На кожнiй руцi в цього по годиннику, один спiшить, другий вiдстає, так вiн поглядає на той, що спiшить, по ньому пасе... А ми ж не вiчнi. Нас не стане, кому оцю,- батько аж сердито пристукнув об землю гирлигою,- кому її передати?

    - То, може, менi? - посмiхається син на батькiвську мову.

    Старий пильно дивиться на нього, на його кашкет.

    - Нi, ти - лiтай.

    I пiсля мовчанки знов:

    - Тобi - лiтати.

    Неквапом рушають вони до своєї чабанської оселi, рiвно, обоплiч ступають по цiй твердiй забучавленiй землi, де льотчик ще, здається, недавно бiгав чабанчуком. Рiдна сива земля чабанська... Дикi конi гасали по нiй iз правiку... Чумацькi мажари з кримською бiлою сiллю важко рухалися по нiй... Мiтлиця пiд ногами тече, тонконiг, типчак. Нема тут болiт, нема мерзлоти, твердь цiлинна, спресована вiками... Така твердь, що могли б звiдси й мiжпланетнi кораблi стартувати.

    Осторонь кошар, на белебнi, височить кущик тополь, бiлiють чабанськi будиночки; там уже бiганина, метушаться жiнки-чабанки, пiр'я летить аж у степ, i чути дзвiнкий, дiвочий, безтямно-радiсний крик:

    -Ура! Петрусь приїхав!

    I вже мчить звiдти сестра Тоня, летить, зблискуючи колiнами, попереду всiх, а за нею, як хвiст за кометою, - гурт малечi. Розрум'янена, ошаленiла, Тоня з розгону налiтає на брата, кидається йому на шию, i вже брат, жарко обцiлований, вихопившись, як з полум'я, вiдзначає про себе, що сестра таки здорово пiдросла за час його вiдсутностi, стала зовсiм уже пiддiвком. Налита, туга, мов вишня, очi горять, стрiляють блиском, а волосся вже накрутила на головi по-модному. Широко, в один захват кинула очима по степу.

    - Де ж таксi?

    - А я цього разу не на таксi.

    - Газиком? З полiгона дали? Ну, а коли ти вже прилетиш до нас, Петрику, на своєму? На тому, що швидше звуку?

    -- Колись таки прилечу...

    - У нас же є де сiсти, глянь!

    I вона обвела рукою степ, де свiтлий океан марева розлився.

    Вся трепетно-збуджена, Тоня вихоплює в брата з рук його дорожню валiзу i мчить з нею вперед, раз у раз озираючись весело на брата, а русяве пухнате волосся вже розпустилось i метляється їй на плечах.

    - Клопiт з. нею, та й годi,- каже батько з невдоволенням, бiльше вдаваним.- Ото як накудляла... То кiнським хвостом пiднiме, то розпустить, як утоплениця... Хiба їй екзамени в головi?

    На подвiр'ї повно малечi, чабанчукiв та чабанят безштанних, повно качат, курчат та кролят, чабанськi собаки лащаться, всюди пiр'я бiлiє, а над пiр'ям, над курчатами-качатами, над вiдкритою лiтньою кухнею-кабичкою, що вся шкварчить i пашить,- над усiм цим яснiє добра, всеобiймаюча материна усмiшка.

    Мати. Вона всмiхається, а сонце вже iскриться в краплинах слiз на щоках, повнi розчервонiлi руки мати похапцем витирає об фартух, губи їй дрижать хвилюванням i шепочуть уже щось найпестливiше, найнiжнiше, i, пiрнувши в тепло її грудей, льотчик на мить перестає бути льотчиком, i нема за ним вздовж i впоперек облiтаного неба, нi шалених надзвукових швидкостей, нема нi команд, нi тривог, нi небезпек, а є тiльки затишок i насолода вiднайденого щасливого дитячого свiту. Та це тiльки миттєве, потiм знову все стає на свої мiсця, i вiн перед нею вже приїжджий льотчик, майже гiсть, i мати, погамувавши кипiння своєї радостi, терпляче жде, поки син здоровкається з чабанами та чабанками. Ось вiн розмовляє, жартує з Демидом та Демидихою, у яких дiтей купа, часом приїжджi думають, що внуки Демидовi, а це все його сини... Потiм льотчик знову коло матерi, i вона має змогу повести його по двору, показати копичку сiна, що батько накосив i приберiг спецiально ради нього, бо обоє вони знають, як любить син спати на сiнi, потiм цiлою родиною оглядають топольки, що зеленiють такою густою соковитою зеленню, якої немає й близько в цьому голому, рано вигоряючому степу.

    - Як там з неба їх... чи видно? - питає батько.

    - Видно,- вiдповiдає син, розглядаючи тополеве вiття.- Славнi топольки, гарно пiдросли.

    I наступного лiта вiн оглядатиме їх, мiрятиме оком, тiльки тодi тополеве гiлля розiв'ється ще бiльш.

    В той рiк, як пiшов син в авiацiйне, посаджено цi молодi топольки. Лише степовик знає, як нелегко їх викохати тут, у степу, на вiтрах. Та викохав чабан Горпищенко, поливав, напував колодязною водою. Бо для того ж i посаджено, щоб росли, щоб син бачив їх з неба!

    Розрослись тополi, роззеленiлись. Пiднялись вище хати чабанської, на весь степ стали виднiти, i всi тутешнi льотчики добре знають, як свiй орiєнтир, цю чабанову тополину зiрку. Впiзнають її й льотчики сiльськогосподарської авiацiї.

    А надвечiр мiж тополями, де затiнок тримається цiлий день i степова трава хвилястими рунами лежить по землi, стоять столи на честь льотчика, а за столами сидять чабани.

    Вже випито першу чарку, i молодий, вiдварений по-чабанськи валашок парує в мисках, в тих самих мисках, з якими старий Горпищенко нiяк примиритись не може, бо по чабанському звичаю тузлук треба їсти, як вiн каже, тiльки з дерев'яних ночовок. Вiн i сьогоднi довго змагався з жiнками з цього приводу, погрожував позмiтати геть зi столу їхнi тарiлки та виделки, i тiльки пiсля того, як виявилось, що дiдiвськi дерев'янi ночовки вже розсохлися, старий пiшов на поступки цивiлiзацiї. Вiн i сам тепер нарiвнi з iншими їсть iз тарiлочки, що йому, нiби для жарту, ставила Тоня.

    А мати все пригощає сина:

    - Ось тобi хрящик... Ти ж любиш,-пiдкладае вона йому гарячої найнiжнiшої баранини, пiдсовує юшку, де вiдварена цибуля плаває кiльцями, i льотчик, ласуючи тузлуком, солонцюючи густою щербою, шанобливо слухає батькову мову.

    - Я - давнiй,- гомонить старий атагас.- Я звiдти, де пiшки ходили. Де на волах їздили. На конях гасали. Вiтер! Птах! - то було найшвидше. А ти ось тепер в сталь загорнешся - i в небо, як снаряд. Зблиснеш, наче та ракета,- i вже тебе нема.

    - А хiба ви, тату, бачили ракету? - смiшливо подає голосок Тоня.

    Чабан глянув на дочку суворо, виждав тишу.

    - Бачив.

    I хоч присутнi тут вперше це вiд нього чують, але нема в них недовiри: хтозна, може, й бачив.

    - Яка ж вона, тату, ракета?

    - А така, як i його лiтак,- киває старий на сина.Опецькувата, блискуча... Викапаний лiтак, тiльки крила обрубанi.

    Корнiй, чабан правої руки, зсутулений, зморщений, як стручок, хоча лiтами й не старий, вважає, певне, що зараз саме час наскаржитись льотчиковi на свого сусiда - полiгон (в Корнiя це вже стало звичкою - на все на свiтi скаржитись).

    - Скажи ти їм, Петре,- в тебе ж там повно дружкiв на полiгонi,- хай не забороняють нашим отарам далi на їхнi землi ходити,- каже вiн кутуляючи.- Бо ранiш таки давали трохи вольготностей, а це вже ось з мiсяць межу переступати не смiй... Уралову, начальнику полiгона, скажи, вiн же тобi друг.

    - Що ж я йому скажу? - посмiхається льотчик.- Щоб дозволив вам з вiвцями пiд бомби лiзти?

    - Послухай Корнiя, вiн тобi наплачеться, - каже весело батько.- Звiдусiль йому утиски, кривди, а як чарку вип'є, так сам перший у бiйку лiзе...

    - Дарма що ото голова iнеєм взялась,- додала Корнiїха, - а на Центральнiй недавно так розбушувався, що дружинники й такого хотiли остригти, менi вже вiдбороняти довелось...

    - Через те, Корнiю, й на полiгон тебе не пускають, що ти забiяка, а там люди мирнi,- завершує чабан Горпищенко, i всi смiються,

    Тоня тим часом, нахилившись до матерi, шепоче їй в захватi:

    - Гляньте, мамо, єй же єй, в нашого Петруся гагарiнська усмiшка! Це в них тепер, видно, мода така...

    - Тобi вже й мода... Вiн завжди так усмiхався,- тихо вiдповiдає мати, а сама не може вiдвести очей вiд сина, що, скинувши кiтель, сидить у своїй зеленiй льотчицькiй сорочцi з таким же зеленим галстуком, що вiн його собi дозволив тiльки трохи послабити, сидячи за столом.

    Усмiшка усмiшкою, а отi раннi залисинки, що з'явились на лобi, найбiльше тривожать матiр. Кажуть, що льотчики та пiдводники рано лисiють, не вiд легкого то, певне, життя. Як вiн живе? Яка його робота? Куди вiн лiтає, що його радує i що смутить - нiчого про це матерi невiдомо. Як вiдгомiн неспокiйного синового життя, чує вона тiльки щоденний гуркiт у високостi, грiзний, могутнiй, що нiби рве, проламує небо. Досi нiяк не може мати звикнути, що небо, ясне, приморське, над нею весь час гуркоче. Влiтку i взимку. Вдень i вночi. I людям всього радгоспу, всiх вiддiлкiв (що вона їх по давнiй пам'ятi ще зве хуторами) доводиться вiчно жити пiд цим бентежливим гуркотом. I хоч iншi уже, може, до цього й звикли, вважають це природним, адже поряд полiгон, до якого здалеку летять чиїсь сини на свою грiзну роботу, а вона, льотчицька мати, все ж нiяк не може звикнути до цих гуркотань, вибухiв, струсiв. Вона ж бо ще пам'ятає iнше небо, те небо, що озивалося до людини тiльки перекатами грому, протягом лiта тiльки орли в ньому та шулiки кружляли тихо, беззвучно. Коли квочка занепокоїться i курчата грудочками покотяться по двору, так i пильнуй,то вже в небi орел чи шулiка завис.

    - Супутники... Ракети... А менi ще ж впомку, як ми побачили вперше яроплан,- каже Демидова мати, стара костиста жiнка, до якої туляться онуки з обох бокiв.- На панськiм току саме молотили, а вiн летить... I молотарку спинили, стоїмо, та хрестимось, та все дивимось, як вiн поволi-поволi по небу пролiтає...

    - А тепер блись! гурк! - i вже вiн там, де мороз сизий, хоч на землi в цей час жарота сорок градусiв,- аж хвальковито виголошує за сина Горпищенко-чабан.- Менi, чабану, i то дух перехоплює, коли вiн ото вгору на небо дереться... Стоїш, дивишся, а вiн полiз i полiз кудись аж на сьоме небо... Росте сила, ростуть швидкостi, та тiльки чим воно все це скiнчиться, сину?

    - А тим,- тамує посмiшку син,- що лiтатимем ще швидше. I далi. I вище. Може, навiть зовсiм без крил. А крила нам зостануться лише на спомин, як вам брейцара. Або як морякам зостались на спомин вiд минулих часiв паруси.

    Чабан лiвої руки Демид, контужений з вiйни i вiдтодi глухуватий, лупає очима, щось хоче спитати.

    - А це правда, Петре, що i кров iз шкiри виступає, так тебе тисне на тих швидкостях? - нарештi запитує вiн.- I що, буває, й непритомнiє ваш брат?

    - Зi мною не траплялося. Якби трапилось, то з вами тут чарку не пив би,- сказав гiсть жартома, але пiсля цього тiнь якась промайнула по обличчю, нiби згадав щось зовсiм не жартливе i для них далеке.Бувають, звичайно, перевантаги, так тебе вдавлює, аж в очах темнiє, а потiм... Коли льотчик уже влiтався та добре вiдчуває лiтак, нiчого йому не страшно. Був, правда, у нас один курсант, намучилися з ним: землi боявсь. Йому приземлятись, а вiн схопиться за ручку i просто сiк з неї чавить.

    - Ну й що з ним? - спитала тривожливо Корнiєва жiнка.

    - Вiдчислили.

    - Може, й тебе, сину, вiдчислять? - несамохiть вихопилось у матерi.

    - Не тi вiтри дмуть, щоб вiдчисляти,- заперечив батько.- Та й чого ради? Молодий, здоровий, тямущий... Я ось на що вже, а й то часом душа тенькне: хоч би раз! Раз хоч би пiднятись туди, де й птах нiякий не бував... I ти, стара, гордилася б краще сином, подумай: щодня в небi!

    - I щодня... на волосинцi.

    - Хто не рискує, той шампанського не п'є,- вкинув Корнiй, а молодиця його, що напiводвернувшись годувала грудьми малого, так глипнула при цьому на чоловiка, що вiн аж зiщулився, бо - всi знали - рука в Корнiїхи важка i не раз вона витягала господаря за чуба з чайної на Центральнiй.

    Тоня пiдсунулась ближче до брата.

    - Сiробаба казав, що коли вперше без iнструктора вилiтаєш, то в повiтрi спiвати хочеться. Кожен курсант, каже, в першiм польотi спiває, це правда?

    - Хто спiває, сестричко,- всмiхнувся брат,- а хто й плаче.

    I, погасивши усмiшку, вiн став знову серйозним, зосередженим. Сидить, мовчки дивиться крiзь тополi на чабанськi гирлиги, що, мов алебарди, висять рядком пiд хатою на бiлiй, освiтленiй призахiдним сонцем стiнi i їх злегка коли-не-коли погойдує вiтерець.

    Батько щось роздумує, потiм каже присмучено:

    - Дiди й прадiди пiшки ходили, хоч, мабуть, не один в душi сокола носив.

    Мiг би вiн ще сказати, як синова крилатiсть скрашує i його буденне чабанське життя, мiг би розповiсти, як уночi, коли зорi в польотi розтинають темряву над степом (аж не одразу розбереш, чи зiрка то, чи лiтак), вiн, ведучи отару, шукає в зорянiм просторi i синову летючу зiрку; як i вранцi, коли срiблястi реактивнi, вихопившись десь iз приморського аеродрому, стрiмко йдуть у височiнь i тягнуть угору бiлi стрiчки, вiн думає, чи то часом не син пролетiв та й розписався тасьмою в небi над рiдним вранiшнiм степом. Мiг би розповiсти, як жде свого сокола у вiдпустку i як святкує нарештi душа його, коли син отак, як зараз, сидить пiд тополями у чабанському товариствi, самою своєю з'явою змiнивши одноманiтнiсть батькового життя.

    - Крiм тебе, Петре, всi ми тут зiбрались такi, що нiколи в життi не лiтали,- оглянув своїх побратимiв Демид.- Той глухий, той кривий, той ребер недолiчується, куди нам до лiтання... Люди, що не лiтали,- це ж диво для тебе, Петре, га?

    - Серед тих, що пiшки ходять, теж люди рiзнi є: i безкрилi й крилатi.

    - Це правда. Всi ми, пiхота, вiйни скуштували,-пiдтвердив Демид не зовсiм улад i знову допитував: - Розкажи хоч, якi ми є звiдтiля, з висоти? Чи хоч видно нас? Чи як комахи? Як кузьки якi-небудь повзаємо по землi?

    "Не кузьки ви i не комахи,- хотiв би вiдповiсти їм льотчик.- I з найбiльшої висоти бачу я вашi руки загрубiлi i вашi обличчя, опаленi вiтрами, бачу вас в курявi чорних бур i в моросяних холодних дощах... Змалечку знаю ваш труд. Знаю, що праця чабанська зовсiм не така, як дехто її собi уявляє. Бути чабаном - це не просто прогулюватись з гирлигою до степу та їсти кашу чабанську. Чабан - це той, хто все життя на ногах, кого спека продублює i осiннi мряки пронизують до кiсток i, коли iншi ще сплять, ви вже з отарами виходите з кошар у мокрi поля, на свої цiлоденнi вахти..."

    - Чабани - ви теж робiтничий клас,- каже вiн їм.

    - Чуєте? - охоче пiдхоплює батько.- Ми теж робiтничий клас! А то ж хiба нi? I не тiльки тому, що платимо внески профспiлковi, а тому, що робочий день наш кiнчається опiвночi, а встаєш, ще й чорти навкулачки не б'ються.

    - Кожне ягнятко через твої руки перейде,- ожвавiв Демид, в якого де й глухота подiлась.- Отару ведеш - не присядеш, все попереду та попереду! Все пильнуєш, щоб вона в тебе з-пiд п'яти траву брала.

    - А коли стрижка настає! - вигукнув Корнiй.- Поту не менш проллєш, як iнший бiля домни!..

    - Та ще й спецодягом нас покривдили,- скаржливо бубонить вiн до Петра.- Видали чоботи на два сезони, а в кошарах гнояка, ти ж знаєш яка... Там чоботи хай i залiзнi - за мiсяць згорять!

    - Отож так ви свого домагаєтесь,- викрикнула Демидиха, люто червонiючи.- Директор троса до колодязя нiяк не випише! Посiкся, порвався, днями як зачепило мого тетерю, мало з цебром в колодязь не потягло!

    - Та й про пенсiї пора подумати,- буркнув Демид.

    - Кому? Нам? - з'яструбiв господар.- Нам до пенсiй ще - як до Москви рачки!

    Жiнки регочуть, регочуть i чабанята, i Тоня смiється, позираючи раз у раз на брата, як вiн на все це реагує.

    - А у висоту... далеко ж ви лiтаєте? - питає згодом Корнiй, розчервонiвшись носом.

    Льотчик мружиться в веселiй загадковостi:

    - Берiть вiдстань, що пройдете з отарою за добу, та поставте її сторч - ото й буде наша висота. Уявивши таку височiнь, мати аж ойкає:

    - Ой боже!

    - Що ти божкаєш? - коситься на неї чоловiк.- Не бог тепер, а Гагарiн!

    Вiн знову наливає келешки. Цiлим товариством випивають за здоров'я льотчика:

    - Лебединого тобi вiку!

    А за лiтньою кухнею-кабичкою, за кролятником сонце край степу сiдає. Росте, розбухає в червоногарячiй туманностi. Погляди чабанiв якусь мить прикутi до нього. Буває вечiрня зоря золота, буває рожева, а ця ось багрянисто-туманна, червона, густа.

    - Завiтрюжить, видно, завтра,- каже Корнiй.

    - А ось для нас цi прикмети вже не дiйснi,- зауважує льотчик трохи сумовито.

    - Чому ж не дiйснi? - дивується батько.- Хiба вже не вiриш?

    - Не в тiм рiч. Лише до цього обрiю, доки око вхопить, цi прикмети мають силу. А в нас iншi радiуси. Нам що синоптик скаже.

    На деякий час за столом настає тиша. Чути, як найменший Корнiїв посопує на руках у матерi.

    Просто вiд отари пiдiйшов з гирлигою ще один чабан - Микола Карнаух, високий худий чоловiк без лiвого ока, що витекло на фронтi. Сяк-так пригостившись, Карнаух пiдсiв до старшого чабана, i чути було, як вiн стишеним голосом розповiдає про якусь "оту", що "знов не пасеться", що "заскучала чогось",- йшлося, видно, про хвору вiвцематку. Карнаух незабаром знову пiшов до отари, а Горпищенко пiсля цього був уже не в тому настрої, як перше, палив цигарку, мовчав.

    Тоня, пересiвши до брата, схилилась до нього в таємничостi, щось зашепотiла над вухом, хоч про її тайни тут вже всi й чабанята знають.

    - Як добре, що ти приїхав,- чує брат її гарячий шепiт.- Допоможеш менi одразу загадку розгадати... Разом з твоєю телеграмою листа ось одержала.- Тоня при цьому показала йому з-пiд вирiзу плаття кiнчик зiм'ятого листа i, показавши, знов заховала глибше на грудях.- Чудасiя - не лист: однi крапки та тире!

    - Азбукою Морзе? - догадався брат.- Це здорово.

    - То з космосу листи нашiй Тонi йдуть,- жартує Демидиха, розвеселившись.- Хто ж хоч вiн?

    - Це, мабуть, той, що по радiо Тоню вiтав,приколисуючи дитину, сказала Корнiева молодиця i потiм звернулась до льотчика: - Цiла ж тут iсторiя в нас була, Петре... Сидимо отак увечерi, слухаємо радiо, аж раптом звiдти, з приймача, голос хлоп'ячий:

    "Тоню, Тоню! Ти чуєш мене? Яку тобi пластинку поставити?" Кашлянув, засмiявся i поставив "Верховину"...

    - Знає, шибеник, що саме Тонi найбiльше подобається,докинув Корнiй.

    - Пустощi то все,- сказав батько суворо.- Краще про науку думала б.

    А мати теж докiрливо кивнула на Тоню:

    - Оце ж такi тепер ученицi пiшли. Екзамени заходять, а їй хоч би що, дiвування вже на умi...

    - Хiба ж я просила менi писати? - вигукнула Тоня ображено.

    - Такi листи, та ще зашифрованi,- це теж наука,заступився за сестру брат.- Кортить прочитати?

    - Ой кортить! - спалахнула Тоня.

    - Давай сюди, спробуєм розгадати твою шифровку...

    - Нi, нi, нi! - схопилася Тоня i, притискаючи листа рукою до грудей, майнула вiд товариства.

    По якiйсь хвилинi вона вже, розшарiла, стояла за тополею, визиркувалась в люстерко. Мати й там крiзь листя побачила її:

    - Бач, уже викуклюється. Гей, дiвко!

    - Що ти все гiйкаєш на неї,- розсердився батько.

    - А чого ж тiльки й крутиться перед дзеркалом. Все вищипується, брови їй не такi!

    - Птахи пiвжиття те тiльки й роблять, що вищипуються,- примирливо сказав Демид.- Сидить собi десь на могилi i вищипується, чистить перо... Бо це й для краси їм треба, i для здоров'я.

    - Не довго вже вищипуватись, раз ото пише якийсь,сказала Корнiєва жiнка, а стара мовчазна чабанка, мати Демидова, пiдкинула:

    - Не ганьте, не ганьте дiвчину. Може, то її вже судьба їй пише.

    - Незчуєтесь, як пiсля Клави i цiй весiлля гуляти,сказав Корнiй ласо, мовби наперед смакуючи вже те прийдешнє весiлля.

    Горпищенко при згадцi про старшу дочку, в якої замiжжя склалось не зовсiм вдало, спохмурнiв.

    - Рано патякати про весiлля. Ще вiд тiєї зашпори не вiдiйшли.

    - Годi,- пiдвелася мати.- Набалакались. Спочивати Петрусевi пора,

    I вже прибирають столи, пустiє подвiр'я, вже одна по однiй зникають з-пiд хати чабанськi алебарди...

    А степ сизiє, бузковiє, гасне. Вечiрня зiрка, далека невiдома красуня, алмазно свiтить з неба на чабанське подвiр'я, де в задумi походжає льотчик.

    Не в хатi стелить синовi мати постелю, стелить йому там, де вiн любить: надворi, на сухому духмяному сiнi,- копичку ж ту батько недарма приберiг. Роздягнувшись у хатi, син виходить на подвiр'я в трусах, у майцi. Без мундира такий простий, такий свiй: Тоня знову крутиться бiля нього.

    - Ну, давай уже, розшифруємо,- каже брат. Свiтла ще досить, щоб можна прочитати ту азбуку з крапок-тире, i Петро її читає вiльно, як звичайнiсiнький текст: _"Пише тобi той, хто в простори ефiру шепоче твоє iм'я. Щоб долетiло воно й до iнших планет. Але не задавайся. Будь догадливiша. Твiй навiки!"_

    - Що ж, вiтаю,- весело каже брат, повертаючи їй листа.- Тiльки ж тепер сама опановуй морзянку... Хоча наступного листа вiн тобi, певне, напише вже знаками давнiх iнкiв...

    - Але ж хто, хто? - дiвчина аж кулачки стинала, радiсно нетямлячись.

    - Ти знов за своє,- гримає на Тоню батько, пiдiйшовши до них уже з гирлигою.- Марш звiдси! Матерi поможи он посуд прибирати...

    А сина веде до копички, до розстеленого сiна, жде, поки син вляжеться. I мати пiдходить запитати:

    - Не мулько? Не колеться?

    - Нi.

    - Ну, то й добранiч.

    I обоє тихо залишають його - вiч-на-вiч iз степом, iз зоряним небом.

    Пiвденнi ночi майже без вечорiв, тiльки захiд одпалав - уже темнiє раптово, небо вже - тьма космосу з крупинками зiрок де-не-де. Любить вiн такi ночi безвечiрнi, i цю тишу, i якусь таємничiсть, гармонiю у всiй природi, їх, певне, любили споглядати мудрецi - i халдеї, i еллiни...

    Спочиває степ, набирається прохолоди пiсля денної слiпучої спеки. Мiсяць зiйшов, прадавнє козацьке сонце, на якому тепер наш вимпел лежить... Лежить та жде когось, зарившись в космiчнiй, не торканiй вiтрами пилюцi... Хто знайде його? Хто першим туди полетить? Тиша, тиша, мов на днi океану. Океан мiсячної ночi розливається навкруги. I глибину тишi не зменшує нi сюрчання коника десь у травi, нi шелест тополиного вершечка... Як вiн любить цей зоряний степ уночi! Десь пiсня тане далека, наче крiзь сон. Повiтря чисте, запашисте. А над тобою простiр, всiяний зорями; свiтлою порошею курить Чумацький Шлях - шлях твоїх пращурiв, що проходили тут чумаками в чорних дiгтярних сорочках... Проходили i не знали, що над ними скрутились в спiралi галактики, а тепер i до них, до заглиблених в безвiсть галактик, сягає твiй розум. Але чи справдi сягає? Чи справдi наш розум всесильний, всемогутнiй? Так, справдi, справдi! В найпотаємнiшi глибини отi космiчнi промiнь думки твоєї проникне...

    

... ... ...
Продолжение "Тронка" Вы можете прочитать здесь

Читать целиком
Все темы
Добавьте мнение в форум 
 
 
Прочитаные 
 Тронка
показать все


Анекдот 
Hi. Where are you from?

- Hi.I from Egypt. And you?

-I from Zimbabwe.

- pizdish.

- chestnoe slovo!!!
показать все
    Профессиональная разработка и поддержка сайтов Rambler's Top100