Вход    
Логин 
Пароль 
Регистрация  
 
Блоги   
Демотиваторы 
Картинки, приколы 
Книги   
Проза и поэзия 
Старинные 
Приключения 
Фантастика 
История 
Детективы 
Культура 
Научные 
Анекдоты   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Персонажи
Новые русские
Студенты
Компьютерные
Вовочка, про школу
Семейные
Армия, милиция, ГАИ
Остальные
Истории   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Авто
Армия
Врачи и больные
Дети
Женщины
Животные
Национальности
Отношения
Притчи
Работа
Разное
Семья
Студенты
Стихи   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Иронические
Непристойные
Афоризмы   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рефераты   
Безопасность жизнедеятельности 
Биографии 
Биология и химия 
География 
Иностранный язык 
Информатика и программирование 
История 
История техники 
Краткое содержание произведений 
Культура и искусство 
Литература  
Математика 
Медицина и здоровье 
Менеджмент и маркетинг 
Москвоведение 
Музыка 
Наука и техника 
Новейшая история 
Промышленность 
Психология и педагогика 
Реклама 
Религия и мифология 
Сексология 
СМИ 
Физкультура и спорт 
Философия 
Экология 
Экономика 
Юриспруденция 
Языкознание 
Другое 
Новости   
Новости культуры 
 
Рассылка   
e-mail 
Рассылка 'Лучшие анекдоты и афоризмы от IPages'
Главная Поиск Форум

Гончар, Олесь - Гончар - Твоя зоря

Проза и поэзия >> Русская современная проза >> См. также >> Гончар, Олесь
Хороший Средний Плохой    Скачать в архиве Скачать 
Читать целиком
Олесь Гончар. Твоя зоря

------------------------------------------------------------------------

Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"

http://www.ukrlib.km.ru/

OCR: Евгений Васильев

Для украинских литер использованы обозначения:

Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)

Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)

I,i (укр) = I,i (лат)

------------------------------------------------------------------------



    Твоя зоря - твоя судьба

    З народних уст


    ЧАСТИНА ПЕРША. ПОДОРОЖ ДО МАДОННИ


    Какое странное, и манящее,

    и несущее, и чудесное в слове: дорога!

    и как чудна она сама эта дорога...

    Гоголь


    ЗАБIЛIЛИ СНIГИ


    Все життя Заболотний потiм запевнятиме - i, здається ровсiм не жартома, - що найнадiйнiшi люди па свiтi - це дiти. Що навiть життям своїм вiн завдячує тому славному степовому народцю - хутiрським хлопчакам, якi в присмерках знайшли його, повержеiного аса, пiд якоюсь там заячою кураїною в степу й па ряднi притяглiї до хутiрця своїм матерям па клопiт...

    Тiєї осенi не раз над цим сiрим окупацiйним степом зав'язувались повiтрянi бої, не раз i Заболотний з'являвся в цьому небi з групою "яструбкiв", прикриваючiї своїх хлопцiв, доки вони бомбили розлеглу серед рiвнин, захаращену ворожими ешелонами Вузлову. А коли, вiдбомбившись, знов вiдлiтали на польовий аеродром за Днiпро, полишивши пiсля себе вулкани вогню, пiдлiтки з довколишнiх хуторiв поспiшали до станцiї дивитися на розгром, на цю вируючу в полум'ї степову Помпею. Зачаївшись но обчухраних садках, ще не вилопленi до набору хлопцi й дiвчата жагливо, з радiсним калатанням серця спостерiгали, як лопаються цистерни, як горять по численiшх колiях розтрощенi фашистськi ешелони, як аж сторчма стають розпеченi рейки, що по них мали б їх винозити в той проклятий рейх! Степова юнь, - хлопцi ще безвусi, дiвчата нецiлованi, - вони душею вiдчували, що тут, у вогнлх Вузловиї, зараз вирiшується їхня майбутня доля, бо хiба ж не вона ото випружинює; з хаосу м'язами покрученого розпеченого залiза? Додому поверталися збудженi, а подеколи навiтб iз здобиччю, дiвчата, розшарiлi вiд полум'я та переживань, приносили рудi грудомахи сплавленого цукру, що, в камiнь поскипавшись, був для них мовби дарунком вiд своїх-пiд тих безстрашних за-днiпровських соколiв!

    Ось так одного вечора й Софiйка повернулась додому розпалена, несучи на шарких щоках що не розвiяний пломiнь станцiйних пожеж, i тiльки ступила в темрявi на подвiр'я, як Сенчик, менший брат, вискочивши з хати, приголомшив її змовницьким, нiби на весь степ чутним, навiишепотом:

    - А в нас льотчик!

    Так наче сказав би: "А в нас народилось дитятко!.."

    У хатi панував шарварок, мати й тiтки хутiрськi когось порали, обмивали, незвично блиснуло закривавлене тiло юнацьке, i Софiйка, затулившись, з почуттям сорому стрiмголов кинулась iз хати. Притиснута до грудей ще тепла грудомаха сплавленого цукру аж тут випорснула в дiвчини з-пiд фуфайки, гупнула в бур'ян край подвiр'я, злякавши брата. Софiйка з Сенчиком просидiли над тим станцiйним трофеєм до пiвночi, напружено чатували вiд нiчних шерхотiв рiдну хату, що вся тепер була переповнена iншим життям - клопотами про льотчика.

    Згодом-згодом, коли Софiйка вже в ролi сестри-жалiбницi, призвичаєна до нових обставин, сидiтиме вечорами бiля порятованого, льотчик одного разу скаже їй:

    - Таки ж славнi цi вашi хлоп'ята... А жiноцтво!.. Не знайти слiв... Тiльки чи не занадто гучний розголос пiшов тут про мою персону?

    Дiвчина догадалась, що його непокоїть.

    - Нiхто не зрадить.

    - Чому ви так певнi?

    Чому? Вона й сама не знає чому. А от певна - i все... Випадок, зрештою, був рядовий. Скiльки їх падало тодi на лiси, на степи, на болота, щоб збсзвiститись назавжди, щоб iще одним смутком похмарити товаришiв десь на далеких, сповнених марного чекання аеродромах... А цьому ось, ледь живому, судилося опинитися тут, поблизу Вузлової, на обшiїугованiм вiтрами хутiрцi, що кимось колись був названий Синiй Гай. Хоча який там гай: окупацiйнi бур'яни шумлять довкруги, кiльканадцять хаток, усiм вiтрам вiдкритi, туляться серед степу одна до одної. Тополя та явiр бiля чиїхось ворiт, традицiйнi вишепьки поза хатами, два-три колодязнi журавлi (на хвостi в одного здоровезний камiнь-важило, що невiдомо звiдки i взявся тут, у краю чорноземiв), осторонь хутора ферма, довга, пожолоблена, - такий це свiт... Чиїсь лiта минали на формi, а багато хто з хутiрських знаходив собi роботу якраз на станцiї, все життя топтали стежки туди та вiдтiль, хоча вiдстань чимала, палицею не докинеш. I Софiйка, вiдколи пам'ятає себе, все була поєднана з Вузловою звивистою польовою стежиною, бо тато працював на станцiї машинiстом, а життя машинiста вiдомо яке: вдома не засиджується, побув i подавсь, знову десь там одержує маршрут i, як завжди, перед рейсом проходить медогляд... Здається, працював вiн там вiчно, звiдти приходив пiсля змiни зi своїм промасленим сундучком та гостинцями в ньому, Вузлова ж покликала батька й тiєї найсумиiшої ночi восени сорок першого, коли вiтрюга шаленiв над стеном, а Софiйка, нiяково попрощавшись потiм довго гналась за батьком, гукаючи в темряву, що вiн забув свiй годинник... Темрява не вiдгукнулась нiхто тебе не почув чи так вирiшено було - не почути. I тепер таткiв годинник, гордiсть родинна, iде та йде собi, пiдвiшений збоку на миснику, мовби ждучи господаря, ведучи лiк i дням, i секундам. Батько Софiйчин тiєї осенi новiв один з останнiх ешелонiв на схiд, повiв уночi, тужливо прокричавши гудком на весь степ. Нiчого сумнiшого за той прощальний гудок! Поглинули простори найрiднiшу людину. Так вiдтодi й живе в цiй хатi вiн тiльки смутком розлуки, в образi безконечного чекання. Скiльки разiв схоплювалась мати вночi вiд постуку в шибку, а то стукала, виявляється, просто гiлочка вишнi...

    Мати встигла змарнiти, дочка пiдросла, i тiльки їхнє чекання не зазнало нiяких змiн. А ось вiдколи з'явився тут цей льотчик, знайдений дiтваками в синьогайських кураях, все вiдчутно змiнилося в Софiйчиному життi. Бо ж є кого рятувати, є кому щорання дарувати свiй усмiх, є за кого носити в собi постiйний страх i напругу, здригаючись вiд кожного шерхоту вiючi, кожей повий день зустрiчаючи новою насторогою, острахом та хвилюванням, весь час вiдчуваючи в душi ранiше не знану повiнь тепла та надiй. Хай i трагiчним чином, але з'явився вiн з того, iншого, жданого свiту i самою своєю присутнiстю тут, серед безправних та вiчно ждучих, мовби прискорює тс, що має статись. Вiд моменту з'яви льотчика що вiдтепер весь увiйшов у їхнє життя й сумлiння, для хутiрських людей почався iнший вiдлiк часу. Хоч i не всiх утаємничено в цю iсторiю, хоч i не кожному випадало знати, де вiн зараз, у кого, за чиїм комином його сьогоднi переховують, одначе догадувались-таки усi: вiн є, є десь тут, постiйно перебуває помiж ними, цей їхнiй мовби живий талiсман!.. I коли, буває, зберуться бiля нього жiнки, чиїми зiллями та припарками йому вiдвойовується життя, то навiть у грубуватих жартах своїх рятiвниць вiн вчуває, як багато важить для них сама його присутнiсть у цьому загубленому в степах, нiякими законами не захищеному хутiрцевi, де людям i його падiння було мовби доречне й несло в собi щось схоже на вiдраду. Адже вiн, поза власною волею, дав їм нагоду виявити себе, свою сутнiсть, дав змогу, скажiмо, й цим хутiрським балакухам забути про чвари, згуртуватись, крiзь вдаване невдоволення виказати свою вдачу й непоказну, але добре йому видиму саможертовнiсть. Помiчав, як цi артистки вдавано сердились на дiтей: звiдки ви нам його притягли, цього з обсмаленими бровами, що й ходити пе вмiє, такий дiстався нам сокiл! Це ж можуть i нас погубити за нього, всi душi з нас повитрушують полiцаї, якщо тiльки докотиться до них, кого ми тут переховуєм... Та хоч би ж вусатого були знайшли в бур'янах, та щоб менше дiрок на ньому, а то й полотен наших па пього вже не стача!.. Вiд буркотливих нарiкань та не надто лякливих перестрахiв рятiвницi його заскакують думками раз у раз i в день завтрашнiй, i ось тодi виходило, що льотчик таки їм не зайвий, бо ж як прийдуть нашi та скажуть: ану показуйтесь лишень, якi ви тут є, може, сякi-такi, а ми вам не сякi-такi, ми ось кого врятували, ви за це кожнiй iз нас ще й медалю видати могли б!..

    Одначе до того, уявного, ще треба дожити. А поки що, коли Софiйка залишається зi своїм пiдопiчним вiч-на-вiч, вона просить не ображатись па тiток хутiрських за їхнi жарти, запевняє, що опинився вiн серед людей щирих, надiйних.

    - Але ж, кажуть, котрийсь тут iз ваших у полiцайчуках ходить?

    При свiтлi каганчика в Софiйки на губi з'являється вольова, войовнича риска:

    - Той мовчатиме. Хлопцi йому пригрозили, щоб нiмий був, бо iнакше станеться то, що з Попом Гапоном. Був тут одiїн такий: никав, вивiдував... Нашi прилiпили йому прiзвисько: Пiп Гапон...

    - Де ж вiн тенор?

    - Був, та пема. Ви не бiйтесь.

    - Наче й пе з полохливого десятка, однак...

    - Знаю!

    - I справа ж пе тiльки в моїй особi...

    - Розумiю i це. Перед усiма побсзпскями ви топор нiби наш повпред...

    - О, яка атестацiя!..

    - Так от, i не хвилюйтесь, товаришу повиред... - I пiд щокою дiвчини трепече смiшок, хоч губенята мiцно студенi.

    Одначе для бiльшої довiри чи просто щоб розважити льотчика, вона таки розповiсть. Полiцайчук, про якого вiн питає, справдi в природi iснує, час вiд часу павiдується в Синiй Гай. Як ходили до школи, в однiм класi був iз Софiйкою, i хто б мiг подумати, що аж так вiн знiкчемнiє пiд цю лиху годину? Але ж має тепер життячко: вiд-коли ту полiцайську ганчiрку на руку начепив, у вiчнiм перебуває страху, нi на деяь пе сходить з нього переляк, в очах завжди бiгає сполоханiсть... Тiтки плюються, мати кляне: "Чого ти встряв? Хто тебе вiдмивати буде?" Нi, безчестя само в собi кару песе... А як пiсля склянки самогону розвезе його, тодi цей Вашi-нашi (так його продражнили хутiрськi) навiть сльозу каятьби перед дiвчатами пустить: "Знаю, продав дугпу чортам, прийдуть вашi-нашi - повiсять, а за що? Я ж i зараз ось догадуюсь, що у вас якась тайна, дiвчата, з чимось криєтесь вiд мене, та ж, бачите, мовчу. Нiмий як риба! Невже за таку поведiнку вашi-нашi потiм хоч трохи не збавлять менi грiха? Ви за мене посвiдчите, дорогесенькi?"

    Софiйка, розповiдаючи, смiшно iмiтує того шепелявого продайдушу.

    - А це якось беру воду, а вiн де взявсь i з-за спиiiиi "Дозволь, я поможу тобi, Софiйко..." I так скривився жалiбно...

    - Може, вiн просто не байдужий до вас?

    - Та пробував пiдбивати клина, поганець. - I Софiйка, не бажаючи поширюватїiсь про це, запропонувала: - Вам i сьогоднi щось почитати?

    Буває, вона вечорами читає льотчиковi при вогнику блимавки когось iз поетiв, а коли вiн, зпеможений, задрiмне, ще й пiсля того бiля нього посидить, тихо чатуючи його сни, льотчицькi, фронтовi чи, може, що довоєннi. А вранцi потiм запитає:

    - По-якому то ви говорили ввi снi?

    - Невже говорив?

    - Якась мова зовсiм не знайома.

    - Чи не бенгальська? - всмiхнеться льотчик.

    - У вас i таку вивчали?

    Усiм хутiрцем проводжали його. Хлопчашня, ескортуючи сани, з веселим галасом вибiгла аж у поле, де вiтерець так i струже, бiгли б i бiгли, але тут їм сказано було вернутись, бо ж невiдомо, яка цей пбвоз чекає дорога, може, доведеться правити навiть за Днiпро, доки знайдуть своєму пiдбитому соколовi належне пристанище... Гордiсть почувають жiнки, що мають такого пасажира. I Софiйка душею квiтне: вберегли! Саме рятування льотчика згуртувало людей, зблизило їх гостротою небезпеки й силою кругової поруки. Повискують полозки по тугому снiжку, риплять валянки-шкрьобаки, що в обох жiнок вiдповiдно до окупацiйної моди обклеєнi гумою з автомобiльної камери - захожий взуттяр iз Кривого Рога лишив їм на згадку дотепне своє вмiння.

    Час вiд часу жiнки обмiнюються жартливими докорами мiж собою, поскаржаться льотчиковi, що ця ось, борозенна, весь час заламує корiнну, для розваги духа голосно стануть уявляти, як пiдкинуть комусь оце загiпсоване глиною "немовля", а воно потiм, коли стане на ноги, опиниться в небi, то й забуде про них; хоч би, як знову лiтатиме, при нагодi записочку кинуло або крилом помахало над їхнiм Синiм Гаєм!

    - Це буде, обiцяю, - всмiхнеться льотчик самими очима, i знову тiльки дихає: iнiй сiдав сиво на башлик.

    Софiйка в жартах участi не бере, хоча думи її теж довкола цього: ось вiдвезуть, здадуть його, i наллється тоскнотою душа, знов опустишся з неба на землю i забудь, що було, що так несподiвано подарувала тобi доля. Подарувала, а тепер забирає, мабуть, без вороття. Так зрiднилася з ним за цi кiлька тижнiв, що минули вiд того осiннього вечора, коли, зранений, обгорiлий, опинився на їхнiх руках. Падав на сiрi осiннi кураї, а зараз снiги бiлiють, безкрая розлука бiлiє, хоч, здається, тiльки б радiти, бо все найстрашнiше нарештi минулося... Вберегли сокола! Нiчия зрада не виказала його, нiхто й ненароком або сп'яна не пробовкнувся, гуртом прикрили хлопця вiд злого полiцайського ока, i ось вiн, живий, вбережений, лежить на санчатах, з кожною миттю вiддаляючись вiд тебе, вiд Синього Гаю, належачи тепер уже комусь iншому... Зрiдка окине Софiйку поглядом веселої або ж при-смученої вдячностi, а потiм знов у небо, що квiтне над ним ясне, нозмiрпо високе i вже вiльне, вiльне!.. Дiвчина, здається, знає про Заболотного все, бачить ось вона його в рiднiй його їернiвщинi в товариствi хлоц'ят-пастушкiи, котрi, блукаючи за худобою по стернях чи прилiгши горiлиць на межi, часом задивлялися вгору в своїй першiй дитячiй задумi: "Чи далеко до неба?.." Або ж вимайне Заболотний перед Софiйкою чубатим юнаком у мiстi де вiн уже робiтфакiвець, а потiм студент, що заповзявся опанувати мало не всi мови свiту... Льотчиком Заболотний, на його думку, став майже випадково, трохи, як вiп каже, навiть курйозно. Записавсь до аероклубу нiбито скорше з мотивiв враженого самолюбства, хоча тепер, звiсно, нiскiльки не шкодує...

    Софiйка любила, коли вiн вiдкривався, поставав перед нею в таких iнтимних одвертостях, звiряючись їй у тому що для нього, для його внутрiшнього життя, видно, багато важило. Обрав небо, однак польотiв отих, що про них кажуть - красивi, одухотворенi, зовсiм мало випало на його долю... "Здебiльшого ж пiд вогнем, пiд прицiлом - признався якось вiн Софiйцi з гiркотою, - коли ось-ось станеш мiшенню i сам тiльки й шукаєш мiшенi, рвешся бодай секундою ранiше за ворога вийти на дистанцiю вогню..." Справжнього щастя польоту, власне, тiльки й зазнав при хрещеннi в аероклубi, де молодий льотчик, якого вперше самого випускають у небо, таки справдi переживає мить натхнення, звiдує такий стан душi, що його нi з чим не зрiвняти.

    Слухаючи Заболотного, Софiйка й сама наче була поруч iз ним того найкрасивiшого у його життi ранку, коли вiп курсант аероклубу, дiстав нарештi право на самостiйний полiт. Такого не проспиш, до схiд сонця ти вже па льотному полi, де небо навстрiч тобi грає зорею, кличе в свою неосяжнiсть. I ось ти вперше сам, без iнструктора береш розгiн i пiдiймаєш лiтака в це вранiшнє небо... Нема таких слiв, щоб виповiсти, як спiвала його душа, бо ж пiсля всiх земних прикростей ти нiби опинився в iншiй природi, для тебе, людини-птаха, вiдкрилось одразу все пебо де тобi дано по-iншому вiдчути себе, своє єство, дано пi знати безмежжя свободи, звiдати захват досi не знаного почуття, що його, мабуть, тiльки й можна порiвняти з почуттям першої любовi, - так це вiн сказав Софiйцi в хвилину вiдвертостi.

    - А хiба, крiм першої, буває ще й друга? - запитала вона тодi.

    I вiн глянув на неї здивовано, якесь аж сторожко, затримав на нiй погляд пильнише, нiж завжди:

    - Не знаю. Так кажуть... Може, вдруге справдi такого не буває. Бо хоч скiльки льотних годин пiсля того провiв у повiтрi, однак те, що звiдав у своєму першому небi, так бiльше й не повторилось... Небо фронтове - то вже щось зовсiм iнше...

    Але що означав тодi той його погляд? У суцiльнiм сум'яттi зараз Софiйчинi почуття. Лихо звело її з цим льотчиком, звiв випадок нещасливий, i скiльки натремтiлась та перемучилась за нього душею, - а може, колись цi сповненi тривогами днi i такi ж неспокiйнi ночi стануть найщасливiшим спогадом твого життя? I вже з свiтлим почуттям згадаєш тривоги й страхи усiх цих днiв, коли доводилось льотчика воскрешати, терпляче виходжувати в замаскованому прихистку, ховатися з ним вiд зловорожого полiцайського ока, гасом промивати йому рани, змащувати опiки, готувати в належних пропорцiях мiсиво глини з половою, що замiняло йому гiпс, i весь час стерегтись, стерегтись!.. А як ради нього пiд кулями бiгла-тодi в шелюги, летiла, що й куля конвоїрська тебе не догнала!.. Наперекiр усьому таки повернулась, щоб знову рятувати його, щоб знову дивитись на нього закохано... Нарiвнi iз старшими по краплинцi повертала його до життя, зрiднившись з ним у цих клопотах, пiд завивання вiтру читаючи йому при каганчику щось улюблене з класикiв або жагливо слухаючи його самого, в гарячому хвилюваннi ловлячи його якiсь наче недомовленi слова, схожi на сповiдь чи, може, на приховане, в жарти повите освiдчення... Нiчого цього бiльше не буде, надивляйся на свого сокола востаннє, бо мине час i все зникне, розтане, облетить, як цвiт з весняної вишеньки, - нiкому ще не вдавалось затримати його, той цвiт, надовго, навiчно... Радiсть визволення i бiль розлуки - все змiшалось, все клекоче в душi, а коли вiдклекоче, що тобi зостанеться, дiвчино?

    Є в нього отам, у планшетi, фотокартка, вона так подобається Софiйцi: з друзями обiйнявшись, стоїть Заболотний на весняному польовому аеродромi серед високого квiтучого рiзнотрав'я. Такi всi веселi, усмiхненi, зупинились на мить перед самим вильотом, i хтось догадався клацнути їх фотоапаратом, а збоку на карточцi написано льотчицькою рукою: "Запам'ятайте нас веселими!" Така нiбито була в них примовка, крилата фраза льотчицька, i адресувалась вона, можливо, бiльше тим дiвчатам-офiцiанткам з аеродромної їдальнi, якi тяжко переживали, коли котрийсь iз льотчикiв не повертався iз завдання. Самi не свої ходять кiлька день, запухлi вiд слiз, слiпi вiд горя, мабуть, i за ним, Заболотним, досi там тужить якась й чому ж бо й нi? Хiба Софiйка, опинись вона в такiм становищi, поводилась би iнакше? Полетiв i не повернувся. З групою "яструбкiв" прикривав своїх хлопцiв доки вони бомбили тут Вузлову, i все складалось гаразд. Потрудившись, уже повертались додому, коли його замикаючого, несподiвано атакували тi троє з-за хмар. Вирiшили якiсь секунди - секунди пiдступностi. Заболотний досi не може спокiйно згадувати, як пiдло було йому завдано удару, троє збивали одного, ось i за це також має з ними поквитатись, розплата буде, буде неодмiнно тепер вiн не дасть себе пiдстерегти, а що вiн лiтатиме, то це рiч певна, - який тут може бути сумнiв?

    Везуть його мовби навмання, кудись навпростець бо всi шляхи зима позамiтала, тiльки навеснi вiдкриється тут кожна польова дорiжка, вiдродиться кожна стежина. Дорiг нема, а слiдiв од танкiв безлiч, i всi нiби замикаються в собi, схрещуються переплутано i нiкуди не ведуть, бо то вже слiди нежиття, слiди у нiчогiсть.

    Прямуючи степом, жiнки раз по раз в надiї поглядають на Вузлову, хоча Вузлової, власне, нема, вся вона лежить у руїнах, тiльки чудом якимось збереглась водонапiрна башта, уцiлiла, вже їм видно її: он вона стирчить над степом, як гетьманська булава!.. Жiнки весь час тримають у полi зору той свiй орiєнтир, засльозеними вiд вiтру очима скидають далеч та рештки станцiї, де, за їхнiм припущенням, має бути польовий госпiталь чи який-небудь приймальний пункт.

    Боляче Софiйцi бачити руїну там, де ранiше все було нiби овiяне батьковим духом, зiгрiте майже родинним теплом - скiльки разiв ще дiтьми бiгали туди в кiно або на вечори в залiзничний клуб; робiтники депо часто показували самодiяльнi вистави, широкою славою користувався їхнiй хор, - серед залiзничного люду завжди чомусь було багато артистiв та спiвакiв з чудовими голосами. Вразливiй дiвчинi все входило в душу, почувала, що цим варто дорожити, вже коли i в педучилищi була, Софiйка не раз ловила себе па тому, що їй подобається казати:

    - Я дочка залiзничника.

    Або:

    - Мiй тато водить далекорейсовi поїзди!.. Це ж не кожному дається бiгати дивитись на лет поїздiв, зустрiчати татуся з рейсу. Яке то хвилювання, коли наближається до тебе, пахкаючи парою, батькiв чорний велетень, наближається з ночi у вогнях, працюючи всiмй своїми сталевими м'язами, - сама сила й могуть! I татко визирас з висоти паровозного вiконця, зморений, але усмiхнений, подає донечцi знак вiтання: бачиш, усе гаразд, профiль путi вiдомий, пiд усiма семафорами пройдено i додому прибув секунда в секунду!..

    А коли цi зайди запоганили станцiю, заповнили її свси їми вивiсками та джеркотнею, Софiйка вiдчула, як вiдтодi станцiя втратила для неї свою привабу i тiльки рой ранювала душу - вiдпала охота бувати там, нiхто з молодi, здається, своєю волею в часи окупацiї туди не xoдив, хiба що нахапають пiд час облави 16-17-рiчних та силомiць поженуть, запакують в ешелон. Обкрадено життя, Софiйка це вiдчувала i знала, що нiколи з цим не змириться. Аж тодi пережила щасливi хвилини, коли нашi стали налiтати iз-за Днiпра, взялися мало не щодня молотити проклятi фашистськi ешелони, вiд яких завжди тiсно було на колiях. Ото почалися вистави! Ото були спектаклi розплати, що їх ставили соколи з-за Днiпра!

    Похмурiстю руїни зараз зустрiчає Софiйку рiдна Вузлова. I вокзал, i залiзничнi майстернi стоять обгорiлi, зяють пробоїнами, сажею чорнiють закопченi стiни. Вiд садкiв привокзальних позалишались самi оцупки, вагони лежать потрощенi, одну з платформ зовсiм скинуло вибухом з колiї, - лише водонапiрна стоїть неушкоджена, наче хто її зачаклував!

    Однак життя повертається. На територiї станцiї з'явився перший люд, вештаються вiйськовi й цивiльнi з лопатами, мiнери пишуть мазутом на закуренiй стiнi вокзалу свою резолюцiю, засвiдчують, що мiн уже нема; дерева блищать iнеєм, в обчухраному скверику бiля пакгаузу дiвчата-зенiтницi встановлюють довгошию гармату, нацiлюють її прямiсiнько в небо, хоч воно зараз зовсiм спокiйне. На дiвчатах кожушки новенькi, й самi вони чепурнi, пiдтягнутi, шапки-вушанки збитi набакир якось аж кокетливо; настрiй у дiвчат вiдповiдний цьому дневi, що поєднав у собi сонце й мороз, i радiсть здобуття Вузлової, - смiх раз у раз чути з ями-кругляка, де зенiтницi щось там доладновують бiля гармати.

    - Бiжи до них, Софiйко, питай!.. - зупинились жiнки.

    А тiльки Софiйка стала наближатися до зенiтниць, дiвочий смiх одразу пригас, шапки-вушанки з випущеними з-пiд них пасмами волосся застигли рядком бiля бруствеpa, i на розпашiлих обличчях з'явилася настороженiсть. Що за одна зволила в їхнiй зонi з'явитись? Видно, ця мiсцева красунька рокiв сiмнадцяти викликала в них, крiм настороги, ще й схоже щось па ревнощi чи докiр. "Ми ось воюєм, нам вiйни дiстається пiд перший номер, а ти собi коло мами! Квiтчастою хусткою вив'язалась, випустивши чубчика-гривку на лоба, з брови-чорноброви, мабуть, сажею наваксила, щоб приманювати наших лейтенантiв! А де вчора була? Чи, може, й з тими хихи справляла?.."

    - Дiвчата, де тут госпiталь? - чомусь хвилюючись, спитала Софiйка.

    - А тобi нащо? - холодно озвалася з ями широколиця блондинка. - Нездужається?

    Вловивши холодок насмiшки, Софiйка мимоволi випро-. сталась i, закипаючи образою, кивнула з ревнивою гордiстю в бiк саней:

    - Льотчика веземо!

    Цього було досить: миттю перемiнились дiвчата! Мов вiтром винесло їх iз ями, гуртом пiдбiгли до санчат, оточили, защебетали, розглядаючи невiдомого з тим його виставленим па видноту планшетом, навперебiй розпитували, за яких це сталось обставин...

    Льотчик кволими устами усмiхнувсь до зенiтниць:

    - Як та чому - про це, сестрички, буде ще кому доповiдати... А рятiвницi мої - ось вони, перед вами...

    Старшi жiнки помiтно запишалися при цьому, одпаче в розмову встрявати не стали - хай уже Софiйка сама... А Софiйку тим часом наче вiдсторонили. Одна iз зенiтниць, кругловиденька, русява, низько схилившись над льотчиком, бойковито пропонувала:

    - Може, вам нормочку спирту для пiдiгрiву?

    Заболотний заперечливо ворухнув головою:

    - Ми тут до сам-жене звикли.

    - О, то у вас життя! В надiйних, видно, руках опинились, - засмiялись дiвчата, i вже блищики привiтностi застрибали кожнiй в очах, навiть та широколиця блондинка глянула на Софiйку подобрiлим поглядом, мовби подумки вибачалася за свої недавнi пiдозри.

    - А де ж тут можуть бути однополчани мої? - ось що найбiльше йому хотiлось би знати.

    Про частину, яку льотчик назвав, дiвчата навiть не чули, такий бо ж наступ, всi в русi, кожен день аж трiщить пiд навальним натиском подiй... Полк не втече, сказали йому, спершу вилiкуватись треба... Лiкарiв на станцiї одначе не виявилось, медсанбат їхнiй розташувався десь у Петропавлiвцi, але ж туди неблизький свiт - ще кiлометрiв та кiлометрiв... Жiнки переглянулись.

    - Ну як, корiнна?

    - Анумо берись, борозенна...

    I знов упряглись у мотуззя.

    - Вперед на захiд, на Петропавлiвку! - рушаючи з мiсця, скомандувала сама собi тiтка Василина, i зенiтницi розсмiялись, бо Петропавлiвка лежала якраз на схiд.

    Санчата з льотчиком поскрипiли далi, а навздогiн їм котрась iз зенiтниць ще догукувала, пояснювала зичливо:

    - Не доїжджаючи до села, побачите шатро брезентове, величезне, мов цирк... Ото вiн i буде, медсанбат!..

    Але ж як тут перебратися через насип? Живого мiсця нема: по всьому полотну гороїжаться потрощенi шпали, якась тут сатанинська машина-шпалорiзка пройшлася, порiзала, повивертала важезнi колоди, з сiрниковою легкiстю поламала кожну шпалу якраз посерединi, i тепер стирчать вони, задертi по насипу, чорним наїжаченим палiччям. Дорога просто приголомшила жiнок своїм виглядом, вжахнула й пригнiтила їх самою безглуздiстю нищення.

    - Та оце не гаспиди, - примовляла тiтка Василина. - Кожну шпалу, наче ножем...

    А мати Софiйчина, мiряючи поглядом знiвечене полотно, сказала до доньки тужливо:

    - Ой не скоро, дитино, по такiй дорозi наш батько повернеться...

    За будкою на переїздi їм таки вдалося подолати насип, i незабаром вони видобулись знов на просторе.

    Софiйка змiнила в упряжцi тiтку Василину, й санчата заскрипiли далi. Не гомонiлось тепер, iшли мовчазнi, шукаючи поглядами у вiдкритих снiгах ознаки рятiвного медсанбатiвського шатра. Одначе попереду бiлiв голий степ. Софiйка, напружившись в упряжцi, брала майже весь тягар лямки на себе, щоб хоч у такий спосiб зробити матерi полегкiсть, - тепер у супрязi з донькою мати справдi вiдчула себе вiльнiшою. В однiм мiсцi зустрiлись їм тi, що поля розмiновують, тодi набрела ще якась команда, здається, похоронна, бiйцi в опущених вушанках перекинулись iз жiнками словом, спитали, кого везуть, i знов - снiги та безлюддя, слiди гусениць, закрученi лютими вiражами, кинутi гармати, мертвi танки кособочаться, а ще далi чудом уцiлiлi ожереди соломи де-не-де маячать у полях пiд самий небокрай.

    Софiйцi з думки все не сходила зустрiч iз зенiтницями. Пiсля Вузлової дiвчина вiдчула себе певнiше, сама не знає чому. Може, що помилилися в нiй, не за ту спершу прийняли? I самi ж потiм зрозумiли, що вийшло невдало, опеклися на нiй, промахнулися у своїх пiдозрах, бо, Мабуть, збила їх з пантелику Софiйчина легковажна гривка, грайливо випущена витком-колечком з-пiд хустки на лоба, - про це перед люстерком подбала Софiйка, рушаючи в дорогу... Кому не хочеться бути гарною? Хай вiн запам'ятає її якщо й не красунею, то таки ж нiчогенькою! Коли-небудь, може ж, згадає, як звела його бiда з молодою степовичкою десь там, на хуторi, що хоч i досить ошарпаний, оббитий вiтрами, а зветься так нiжно, майже пiсенно - Синiй Гай... I це колечко завитка русого йому ж подобалося, сам про це Софiйцi казав, а зенiтниць, видно, якраз воно й схиляло до холоду з нею - холодок недовiр'я ,до певного моменту явно ж вiдчувався... А ось коли сказала їм оте гордовите: "Льотчика веземо!.." - як це їх переiнакшило одразу! Та й саму себе Софiйка тiєї хвилi на те побачила в iншому свiтлi, щось її нiби пiднесло У власних очах. I все завдяки йому. Ще гострiше тут збагнула, який надiйний зараз вона має захист в особi цього мовби самою долею посланого їм льотчика, - i захист, i оборону проти будь-кого! Хай поки що нездвижний лежить па санях у своєму глиняному гiпсi, що наклали йому хутiрськi зцiлительки, хай ще й нельотний i навiть неходячйй цей сокiл ваш, але бiля нього всi ви можете почуватiїсь у безпецi, нiхто вас не скривдить, нiчим не посмiє дорiкнути чи принизити безпiдставно, навiть якби хто й знайшовся такий... Теплiшало й теплiшало Софiйцi на душi" i ще дорожчим ставало для неї те почуття, що виникло мiж нею i Заболотним, почуття таке хвилююче, соромливе й притаєне, що про нього нiкому й не догадатись знають про це тiльки двоє: вiн i вона.

    

... ... ...
Продолжение "Твоя зоря" Вы можете прочитать здесь

Читать целиком
Все темы
Добавьте мнение в форум 
 
 
Прочитаные 
 Твоя зоря
показать все


Анекдот 
Я, когда служил в армии, спросил у прапорщика:
- Есть такая профессия защищать Родину. А есть профессия, чтобы Родина защитила меня?"
- Есть.- ответил прапор - Станешь памятником - будешь под охраной государства.
показать все
    Профессиональная разработка и поддержка сайтов Rambler's Top100