Михайло Коцюбинский - Коцюбинский - ХаритяПроза и поэзия >> Литература ближнего зарубежья >> Украинская литература >> Украинская классика >> Михайло Коцюбинский Читать целиком Михайло Коцюбинський. Харитя
---------------------------------------------------------------
OCR: Олег Волков
Source: Повно Собранiє Творiв, Наукова Думка, 1974
Origin: http://lib.ru/SU/UKRAINA/KOCUBINSKI/
---------------------------------------------------------------
ОПОВIДАННЯ
I
В печі палав вогонь і червоним язиком лизав челюсті. В маленькій хаті
було поночі, по кутках стояли діди. На постелі лежала слаба жінка й
стогнала. Се Харитина мати. Шість тижнів поминуло, як помер її чоловік,
батько Харитин, і відтоді бідна удова тужить та слабує, а оце вже другий
день, як зовсім злягла. Злягла саме в жнива, в гарячий час, коли всі, хто
вміє жати, подались на ниву збирати на зиму хліб. I вдовине жито поспіло, та
нема кому його жати; сиплеться стигле зерно на землю, а вдова лежить недужа:
тяжка слабість спутала руки й ноги, прикувала до постелі... Лежить бідна
мати Харитина та б'ється з думами...
Рипнули двері.
- То ти, Харитю? - почувся млявий голос слабої.
- Я, мамо!
3 дверей виткнулось спершу відро, до половини виповнене водою, далі
русява головка дівчинина, нахилена набік до відра, а далі права рука,
піднята трохи догори. В хату увійшла Харитя і поставила коло печі відро. Їй
було вісім років. Десь дуже важким видалось Хариті те відро з водою, бо,
поставивши його на землю, хвилинку стояла нерухомо, спершись на припічок і
важко дихаючи. Ліва рука від незвичайної ваги зомліла, і Харитя не могла її
зігнути. Але се було одну хвилину. В другій метнулась Харитя до мисника,
легесенько, мов кізка, стрибнула на лаву, зняла з полиці горщик і поставила
його коло відра.
- Що ти робиш, доню? - поспитала мати.
-- Вечорю варитиму, мамо.
Слаба тільки зітхнула.
А Харитя й справді заходилася коло вечері. Змила в мисчині жменьку
пшона, вкинула щіпку солі та зо дві чи зо три картоплини, налила в горщик
води і приставила його до вогню. Люба було глянути на її дрібненькі,
запечені на сонці рученята, що жвава бігали від одної роботи до другої.
Великі сиві очі з-під довгих чорних вій дивилися пильно й розумно. Смугляве
личенько розчервонілося, повні вуста розтулилися - вся увага її була
звернена на роботу. Вона забула навіть і за нові червоні кісники, що двічі
обмотували її русяву, аж білу, головку. Кісники ті були її радість, її
гордощі. Оце третій день, як хрещена мати подарувала їй ті кісники, а Харитя
й досі не натішиться ними.
Мати стиха застогнала.
Харитя стрепенулась і підбігла до ліжка.
- Чого ви, матінко? Може, водиці холодної? Що у вас болить? - ластівкою
припадала вона коло недужої.
- Ох, дитино моя люба! Все в мене болить: руки болять, ноги болять,
голови не зведу. От, може, вмру, на кого ж я тебе лишу, сиротину нещасну?..
Хто тебе догляне, вигодує?
Харитя почула, що її маленьке серце заболіло, наче хто здавив його в
жмені; сльози затремтіли на її довгих віях. Вона припала матері до рук і
почала їх цілувати.
- Що ми робитимемо, доню? От довелось мені злягти саме в жнива... Хліб
стоїть у полі невижатий, осипається... 1 вже не знаю, як мені, бідній,
недужій, запобігти лихові... Як не зберемо хліба - загинемо з голоду
зимою!.. Ох, боже мій, боже!
- Не журіться, мамо! Не плачте! Адже ж бог добрий, мамо! Бог поможе вам
одужати, поможе вам хліб зібрати... Правда, мамо? .. Правда?..
II
Поки Харитя говорила ті слова, в біленькій головці її промайнула думка:
як-то нема кому жати? А вона що ж робитиме? Ще торік ходила вона з мамою на
ниву, бачила, як мати жне, ба, сама брала серп і жала! Адже ж вона багато б
нажала, якби мати не сварила за скалічений палець! Але торік вона була ще
маленька, маленькими рученятами не могла вдержати сирпа, а тепер вона вжє.
виросла, набралася сили, і руки побільшали. Харитя глянула на свої руки.
Адже сими рученятами вона принесла з річки піввідра води, хоч яке воно
важке, те відро! Завтра, коли розвидниться, встане Харитя, нагодує маму
(коли б ще схотіли їсти, а то відколи слабі - саму воду п'ють), візьме серп
і піде в поле. А вже як буде жати! I не розігнеться! I уявилась Хариті
вижата нива, а на їй стоять полукіпки і блищать проти сонця, як золоті. I
сама Харитя стоїть на полі, дивиться на свою працю і думає, як би звезти
хліб у стодолу. От що вона зробить. піде до хрещеного батька, обійме його
рученьками за шию і скаже: "Тату мій любий та милий! Я вже вам бавитиму
маленького Андрійка, буду йому за няньку, тільки звезіть наш хліб та
складіть у стодолу!" Він добрий, батько хрещений, він її послухає, звезе
хліб. А як же зрадіє мати, коли Харитя прийде до неї й скаже "А бачте,
матусю кохана, а я ж вам не казала, що бог поможе нам зібрати хліб? Увесь
хліб у стодолі!" Мати з радощів вичуняє, пригорне доню до серця, поцілує, і
знов житимуть вони веселі та щасливі і не згинуть зимою з голоду...
В печі щось бухнуло, зашипіло, засичало,
То збігав куліш.
Мерщій кинулась Харитя до печі, одставила горщик, доглянула страву й
насипала в полив'яну миску гарячого кулішу. Мати виїла ложок зо дві та й
поклала ложку. Страва здалась їй несмачною, противною. Харитя їла чи не їла,
швиденько помила посуд, поскладала його на мисник, засунула сінешні двері і
стала навколішки перед образами молитися богу. Вона складала ручки,
хрестилась, зітхала та здіймала очі догори і дивилась пильно на образ, де
був намальований бог-отець. Вона вірила, що господь любить дітей і не дасть
їх на поталу. Адже не дурно тримає він у руці золоте яблучко з хрестиком:
певне, він дасть те яблучко добрій, слухняній дитині. I Харитя своїм дитячим
лепетом прохала у бога здоров'я слабій матусі, а собі сили вижати ниву. Ся
думка не давала їй спокою. Їй хотілося швидче діждатися ранку. "Ляжу зараз
спати, щоб завтра раніше прокинутися", - подумала Харитя й, поставивши коло
мами воду на ніч, лягла на лаву. Але сон не зліплював їй очей, він десь утік
з цієї хати, бо й недужа мати не спала й стогнала. Повний місяць дивився у
вікно і на комині намалював також вікно з ясними шибками та чорними рамами.
Харитя поглядала в той куток, де лежав серп, і думала свою думу. А надворі
так місячно, ясно, хоч голки збирай. Харитя сіла на лаві і глянула у вікно,
В імлистій далині, окутані срібним промінням місячним, сяяли широкі лани
золотого жита та пшениці. Високi чорнi тополi, як вiйсько, стояли рядами
край дороги. Синє небо всипане було зорями. Зорі тихо тремтіли. "А що, якби
тепер вийти на ниву! Е, ні, страшно, вовк вибіжить з лісу, русалки
залоскочуть, страхи повилазять з пшениці..." I Хариті справді стало страшно,
вона знов поклалася на лаві і одвернулась од вікна.
- Чому ти не спиш, доню? - питав мати.
- Так... я зараз спатиму, мамо!
Мати стогне, а Харитю живий жаль бере за серце. Бідні мама! Все болить
у них. Коли б той добриві бог послав їм полегкість! Аж ось трохи згодом і
слаба мати, і копи на полі, і русалки і вовк, і ясне вікно на комині
змішуються в якійсь кумедній плутанині. Сон, влетівши до хати, бере Харитю
під своє крило. Срібний промінь місячний тихо сяє на білій головці дівчинки,
всміхається до нових червоних кісників, гуляє по смуглявому видочку та по
білих дрібненьких зубках, що виглядають з-за розтулених повних уст.
Харитя спить солодким сном.
III
Рано встало золоте сонечко. Рано, разом з сонцем, прокинулась і Харитя.
Хутенько зварила куліш, нагодувала маму, сьорбнула й сама кілька ложок.
Упоравшись, зняла серп з полиці, поклала в торбинку хліба та цибулі і
зав'язалась рябенькою хусточкою. Далі поцілувала маму й каже:
- Піду я, мамо, на вулицю до дівчат, побавлюся трохи.
- Iди, доню, та не барись...
Iде Харитя селом, і якось їй чудно. Ніколи не ходила вона сама так
далеко від хати. От вже й крайню хату минула, вийшла на поле й стала,
задивившись в далечінь на чудовий краєвид. I справді було гарно на ниві,
несказанно гарно! Погідне блакитне небо дихало на землю теплом. Половіли
жита й вилискувались на сонці. Червоніло ціле море колосків пшениці.
Довжиною повилась річечка, наче хто кинув нову синю стрічку на зелену траву.
Л за річкою, попід кучерявим зеленим лісом, вся гора вкрита розкішними
килимами ярини. Гарячою зеленою барвою горить на сонці ячмінь, широко
стелиться килим ясно-зеленого вівса. далі, наче риза рути, темніє просо.
Межи зеленими килимами біліє гречка, наче хто розіслав великі шматки полотна
білити на сонці. В долині, край лісу, висить синя імла. I над усім тим
розкинулось погідне блакитне небо, лунає в повітрі весела пісня жайворонка.
Віють з поля чудові пахощі од нестиглого зерна і польових квіток. I добре
Хариті на ниві, і страшно. Стала вона й не знав, чи йти далі, чи вертатися.
Але виткнулась десь далеко з жита червона хустка жіноча, і Харитя згадала і
хвору маму, і чого прийшла. Вона подалася стежкою межи жита. Як тільки
Харитя увійшла межи жита, гарний краєвид зник. Босі ноженята ступали по
втоптаній стежці, над головою, мети колосками, як биндочка, синіло небо, а з
обох боків, як стіни, стояло жито й шелестіло вусатим колоссям, Харитя
опинилась наче на дні в, морі. В житі синіли волошки та сокирки, білів
зіркатий ромен, червоніла квітка польового маку. Польова повитиця полізла
догори по стеблині жита і розтулила свої білі делікатні квіточки. Харитя
мимохідь зривала дорогою квіточки та йшла все далі. Аж ось і їх нива. Вона
добре знає свою ниву, ось і рівчак той, що промила весняна вода. Харитя
поклала торбинку, взяла в руки серп і почала жати. Тихо навкруги. Тільки
цвіркун цвіркоче в житі, шелестить сухий колос та інколи запідпадьомкає
перепалиця. Жне Харитя, але якось недобре йде робота. Довге стебло
путається, великий серп не слухається в маленькій руці, колосся лоскоче
спітніле личенько... Аж ось щось наче впекло Харитю в палець. Вона вихопила
руку й побачила на пальці кров. Серп випав Хариті з рук, лице скривилося з
болю, на очі набігли сльози, і Харитя от-от заплакала б гірко, коли б не
нагадала про свою бідну маму. Швиденько обтерла кров з пальчика спідничкою,
затерла врізане місце землею і почала жати. Стерня коле босі ноги, аж на
плач збирається Хариті, піт великими краплями падає на землю, а бідна
дівчинка жне та й жне. Якось обернулась Харитя назад, щоб покласти нажату
жміньку, глянула навкруги - і страх обхопив її. Адже вона одна на ниві! Ану,
який страх вискочить із жита й задушить її! Раптом - фуррр!.. Перепелиця
пурхнула перед самою Харитею і, тріпочучи короткими крилами, ледве перенесла
на кілька ступнів своє тяжке, сите тіло. Серце закалатало Хариті в грудях з
переляку; далі наче спинилось, і Харитя скаменіла на місці. Однією рукою
стиснула жміньку жита, другою - серп. Лице пополотніло. Здорові сиві очі з
жахом дивилися в жито. За хвилинку Харитя трохи відійшла. Серце знов
застукало в грудях, Харитя наважилась тікати.
Стежкою наближались дві молодиці. Харитя постерегла їх, знов нагадала
недужу, бідну маму і, схиливши русяву головну, взялась до роботи. Вона
мусить вижати жито! Вона мусить потішити свою добру нещасну маму!
Молодиці наблизилися до Хариті, впізнали її і глянули одна на одну.
- Ти що тут робиш, Харитю' - спитали разом. Харитя здригнулась, підвела
очі на молодиць і засоромилась.
- Жну... мати слабі лежать... нема кому хліб вижати... з голоду згинемо
зимою...
В голосі її тремтіли сльози.
Молодиці знав глянули одна на одну.
- Бідна ж ти, дитино, бідна!..
Враз Харитя почула, що сльози душать її. Зразу якось дуже жаль стало їй
слабої матері, дужче заболів той пальчик, що втяла серпом, заболіли ноги,
наколені стернею, згадався переляк недавній - сльози, мов град, посипалися
на землю, і Харитя, голосно хлипаючи, заридала.
Молодиці кинулись до неї.
- Що з тобою, дитино? Не плач, перепілочко! Мати твоя, дасть бог,
одужає, а жито ми вижнемо, не дамо вам згинути з голоду. Ну, не плач же,
квіточко!
Молодиці взяли на руки бідну Харитю, цілували, потішали.
- Ходім зараз до матері, хай вона втішиться, що має таку добру
дитину...
Молодиці взяли за руки Харитю і подались стежкою назад у село. Харитя
йшла і тихо хлипала.
IV
Незабаром Харитина мати одужала. Молодиці вижали удовине жито, хрещений
батько Харитин звіз хліб у стодолу, і сироти вже не боялися голодної смерті.
Мати цілувала та пестила свою добру дитину, а Харитя щебетала
... ... ... Продолжение "Харитя" Вы можете прочитать здесь Читать целиком |