Панас Мирний - Мирний - Лихо давнє i сьогочаснеПроза и поэзия >> Литература ближнего зарубежья >> Украинская литература >> Современная украинская проза >> Панас Мирний Читать целиком Панас Мирний. Лихо давнє i сьогочасне
------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
Присвячується В. I. Василенковi
Добре тому Башкировi, на весь повiт добре! Земель в його - не мiряно,
слуг у його - не злiчено. Через увесь повiт розiслалися його лани
широкополi, виграючи на сонцi запашними степами, хвилюючи колосистим
житом, пшеницею. Буйнi лiси поперетинали його маєтки i вздовж, i вшир, i
впоперек; широкоплесi стави та озера порозлягалися в затишних балках, по
низах, мов задля того, щоб ясне сонце й синє небо повсякчас любувалися та
видивлялися у їх чистих, прозорих водах, щоб водяна прохолода одволожувала
сухе запашне повiтря й напувала цiлющою росою й без того родючу силу
землi. А як гарно та весело по маєтках пана Башкира! Спiвучi пташки цiле
лiто не вгавають у його садках-лiсах; табуни коней, череди скоту, отари
овець оголошують своїм гуком вiльне повiтря степiв. Куди не глянь, куди не
подивися, всюди благодать божа, статок i достаток!
Тiльки по його селах чогось сумно та нудно. Невеличкi людськi оселi
порозкидалися то сям, то там, мов ховалися одна вiд одної, як вiд лихого
дозорця... I люди, що жили по тих оселях, понурi та похмурi, нiмi та
мовчазливi, тиняються, як тiнi, по горах та байраках, виходять на
широкополi лани, на пишно-зеленi долини не свiтом бiлим любуватися, не
пiсень веселих спiвати, а вiддавати буйному вiтровi своє важке зiтхання,
свої сльози кревнi, щоб вiн, легкокрилий, однiс їх до господа бога.
- Господи, де наша смерть забарилася? Або її пошли, або волю дай! - вiд
краю й до краю по Башкиревих маєтках ходило й голосило важке людське
зiтхання.
Що ж то за знак? Невже ж людям недобре жилося серед такої розкошi та
привiлля? Чи то їх та давня дурисвiтка-воля збивала з пантелику й не
пускала ясно глянути очима навкруги?
Послухаймо, що кажуть сусiднi панки та полупанки в вiчi Башкиревi.
- Добре вам, Олексiю Ивановичу, - й царевi краще не треба! Землi у вас
не мiряно, людей у вас не злiчено... Та ще до того й люди такi покiрнi та
слухнянi - нижче трави, тихше води!..
- Не кажiть менi такого про людей! - кричав Олексiй Iванович. - Не
кажiть нiчого!.. То не люди добрi, то гадюки капоснi! Одного я в господа
бога молив, однiї ласки просив - дати на них усiх одну спину, щоб як
одного вчистив, то всiм зразу дошкулив! А то руки свої пооббивав, б'ючись,
голос стратив, лаючись, а все одно: мов у стiну горохом!.. I не диво: бо я
один, а їх бiльше тисячi... Тисяча голiв на те, щоб тобi шкоди та втрати
наробити!.. Господи!.. чом ти не дав їм однiї спини?!
- Та як ваша рука, поздоров боже, Олексiю Ивановичу, то й з тисячею
вправиться! - казали панки.
- Нi, пристав... Почав приставати... Колись правився, та ще як
правився! Тут канчуком було лясну - до самого краю мiй ляск достягає! А
тепер - не те. Колись сам ходив бiля того, сам справляв сю роботу, а тепер
у кожному селi свiй станок завiв... А все не помага! Не виб'єш iз їх
бiсових лобiв тiєї волi та мандрiв... Нiяк не виб'єш!..
Не любив Олексiй Iванович не тiльки волi, а й думки про волю - страх не
любив. Звiсно, не задля себе: сам вiн був найвольнолюбивiший чоловiк на
весь повiт, не знав нi в чому нiяких припон й перегород... А не любив, щоб
крiпаки дбали про волю або гонобили яку-небудь думку про неї.
- Навiщо їм та воля здалася? Щоб порiзались? - казав вiн. - Iй-богу,
порiжуться! Син батька зарiже, а не то що чужий чужого... Та якої їм ще
треба волi? Чи вони в мене голоднi-холоднi, чи не ситi й одiтi? Чи їм
нiгде серед степiв прогулятися? А от пити та ледарювати - то дзуськи! Сам
не п'ю та їх б'ю, а все не гуляю i їм не попущу гуляти. Гульня даремнi
думки плодить; даремнi думки до мандрiв доводять, а в мандрах - пропащий
чоловiк! От, примiрно, в царя вiйсько. Що б воно було, коли б усяк куди
хотiв, туди й пiшов? Розтеклися б, як рудi мишi! I царевi горе, й
вiйськовi - друге. Царя кожний би нехрист-бусурмен у полон узяв, а таке
вiйсько поодинцю перебили. А от коли всi держаться купи - що б там не
держало їх: чи страх божий, чи канчук гострий, - о-о, то зовсiм iнша
рiч!..
Так частенько вичитував Олексiй Iванович своїм крiпакам, додаючи до
того ще бiльше снаги черкеським арапником, що вивiз iз Капказу, де за
молодих лiт служив у вiйську. I такi речi Олексiя Ивановича вислухували
крiпаки з великою покiрливiстю. Що бiльше корило крiпакiв - чи речi, чи
арапник Олексiя Ивановича? Певно, що одно другому допомагало. Бо самi
крiпаки хвалилися, що їх пан - могутнiй пан: i духу великого, та й сили
немалої. Раз канчуком вчеше - до печiнки дойме, а чи голосом крикне - душа
з ляку аж в ноги вступе, пiд п'яти ховається.
I справдi, Олексiй Иванович був чоловiк неабиякий: височенного зросту,
плечистий, рукатий, цибатий, з круглим, неначе кишинський кавун, обличчям
i гостроверхою головою, рот широкий - трохи не до вух, нiс приплесковатий,
а на кiнцi одутлий та круглий, мов волоська рiпа, вуси рудi та довгi, униз
загнулись, очi - бульками, з червоними жилочками на бiлих баньках. Страшно
було глянути в тi очi пiд добрий час, а пiд лихий, як червонi жилочки
наллються кров ю, i аж випнуться, а в зiницях зажеврiють хижi iскорки,
дикий звiр - i той би злякався того страшного погляду i затремтiв би вiд
ляку, а то ж чоловiк, та ще й пiдданий пана Башкира! Недарма всi боялися
зустрiватися з ним i врозтiч тiкали, як забачать було хоч здалеку.
Страшний був чоловiк Олексiй Iванович та ще до того й могучий. Вiн
безпремiнно був маршалом, а маршал тодi був не те, що тепер предводитель.
У його в руках на увесь повiт були суд i розправа. Суддя та справник, мов
тi слуги, по цiлих годинах дожидали за порогом, коли буде ласка
вельможному пановi їх до себе в хату покликати. Та ще, дожидаючи, господа
бога молять, щоб вiн, милосердний, послав того дня Олексiю Ивановичу,
устаючи з постелi, правою ногою на долiвку ступити, бо як лiрою - то буде
така пара, що i в гарячiй лазнi, шмагаючи з усiєї сили вiником, не наженеш
такої.
Зугарний був Олексiй Iванович усiм страху завдати. Та як його й не
боятись? Багатир вiн на увесь повiт: губернатор пiд проїзд знає тiльки
його одного домiвку - прямiсiнько до його завертає; сам вiн, буваючи в
губернiї, до губернатора, мов до свого родича, заходе;
не раз i цiлувалися з губернатором. А кому не звiсно, що губернатор так
аби з ким не поцiлується! Сказано - могучий!.. Люди кажуть: з дужим не
бийся, а з могучим не тягайся. I не даром кажуть. Нiхто не зважиться
накриво слово сказати Олексiю Ивановичу, а не то щоб не послухатися його
наказу або пiти проти його. I от би, здається, жити Олексiю Ивановичу,
жити та бога хвалити! А проте i вiн часто та густо нарiкав на свою долю.
Нi честь, нi слава, нi заможнiсть - нiщо не захищало його вiд тiєї
напасницi-туги, що, не розбираючи, гризе людське серце i в багатого i в
убогого.
Чого ж сумує Олексiй Iванович? Чого його серце туга окриває? Того, що
як здума Олексiй Iванович, що от вiн тепер i в славi, i в повазi, i добра
у його - на дев'яти б стало... А кому вiн ту славу передасть? Кому добро,
вiками нажите, перейде? Хто буде розкошувати у тому добрi, засилаючи
боговi молитви за його душу?.. То так його завiна й ухопить!
Як його й справдi не сумувати? Вже двадцять лiт минає, як вiн жонатий,
десятеро дiток мав, та нi одним не дав йому господь очей нарадувати. Оце
вродиться дитина, наберуть мамок-няньок; сам Олексiй Iванович пильнує,
щоб, бува, часом чого не заподiяли дитинi, дивись - поживе з пiвроку,
похирiє-похирiє та й вiддасть боговi душу. За першими ще не велика була
скорбота - надiя серце грiла: молодi ще самi, приведе ще господь
нарадуватись, а як умерло п'яте та шосте, уп'явся жаль в Олексiя Iвановича
серце, обняла голову чорна думка! Чого вiн тiльки не робив, як не розкидав
своїм розумом - уже бариню й по лiкарях возив, по заграницях провадив,
сама вона скiльки разiв i на прощу молитися їздила - нiщо не помагало!
- Ви б, Олексiю Iвановичу, стрiчних кумiв узяли, - радять йому добрi
приятелi.
- Яких-то стрiчних кумiв? - спитався вiн.
- Таких: як знайдеться дитина, то вийти з двору й першого стрiчного в
куми запрохати.
- Першого стрiчного? А як то крiпак буде? - скрикнув Олексiй Iванович.
- На те вже божа воля: чи крiпак, то й крiпак - треба й крiпака
прохати, - кажуть йому.
Олексiй Iванович нiчого на те не одказав, тiльки голову опустив та
замислився... Що вiн думав тодi? Чи не мирив, бува, свiй панський гонор з
господньою волею? Бо бариня в тi часи якраз вагiтна ходила, а жили вони в
селi Одрадi, де близько й полупанка не було - саме крiпацтво...
I от одного лiтнього ранку, саме в жнива, ще тiльки що почало на свiт
благословитись, як збудив Олексiя Ивановича нестямний крик... То був крик
i великої радостi i немалого горя задля його батькiвського серця:йому
доведено, що бариня подарувала його сином. Звiсно, що вiн зразу схопився,
та ще, як запримiтив його "камандинер", i на лiву ногу.
- Буде ж тепер грому! - додав вiн, передаючи звiстку про те дворовим, а
дворовi - задворовим. I пiшла та звiстка по всьому селу вiд хати до хати,
попiднiмала людей на ноги й мерщiй гнала їх у поле, щоб, бува, яка лиха
година не привела пiйматися пановi на очi.
Минула тiльки та чутка одну Проценкову хату. Стояла та хата недалеко
вiд панського двору - так через яр на горбику, якраз вiкнами на панське
дворище, й димарем схилилася до нього, мов разом дивилася й слухала... Та,
видно, на той час ослiпла й оглухла, що не добачила й не дочула тiєї
недоброї звiстки.
Та як їй було не ослiпнути й не оглухнути, коли в нiй завелося своє
лихо. У Федора Проценка занедужала жiнка Хiвря. Ще вчора вона була
любiсiнька-милiсiнька. Вiн, вона, їх шiстнадцятилiтня дочка Марина
збиралися на ранок жати панську пшеницю й лаштувалися до того цiлий день.
Федiр обдивлявся серпи, чи не пощербилися, не потупилися; Хiвря
турбувалася їжею, пекла хлiб, варила страву, а Марина, збираючи в огородi
огiрки та стиха виспiвуючи, думала про те, з ким їй доведеться рядом у
полi жати, i молила бога, щоб вiн надоумив рядчика поставити бiля неї
кучерявого Василя Прудоусенка - бравого та жвавого двадцятилiтнього
парубка, що як стрiнеться з нею де-небудь, то, знай, пуска їй бiсики
очима.
Так було вдень. До вечора збиралися. Сiло сонце - почали вечеряти;
повечерявши, полягали спати, щоб назавтра якнайранiш устати. I поснули
швидко, та не надовго. Ще й першi пiвнi не проспiвали, як Хiвря недужим
голосом подала чоловiковi й дочцi звiстку, що з нею щось трапилося. Пiд
серцем як вогнем пекло, пiд груди пiдпирало, то випрямляло прямцем, то
зводило докупи. Хiвря не стогнала - кричала. Коло неї Федiр з Мариною
клопоталися, що б їй дати, чим запомогти... Давали непочатої води, й
умивали, i збризкували - не помагало. Маринi кинувсь у вiчi хрест, що
батько напалив на сволоцi, як iз страстi вернулися. Устругали того хреста,
дали випити. Не змогла випити Хiвря - викинула... Криком кричить, духу
пускається!..
- Тату, ви б за Лазорчихою збiгали... може, вона одшепче, одчитає, -
плаче Марина.
Лазорчиха живе аж на другому краї села. А вже пiвнiч, поки додибаєш
туди та вiдтiль - свiт буде. Федiр все-таки побiг. Уже зоря займалася,
почав край неба червонiти, як Федiр вернувся додому один: Лазорчиху взяли
в друге село бабувати.
Перед свiтом Хiвря затихла, голосу не одведе, тiльки мутними очима
поведе, наче хоче чого попросити, та не зможе.
- Може, тобi пити хочеться? - питає Федiр, пiдносячи Хiврi кухоль з
холодною водою.
Хiвря глянула й одвернулась, а Марина, припавши до неї головою,
заголосила... Почало сонце сходити. З-за гори, з-за лiсу показалося його
блискуче кiльце, й пучок золотого промiння, падаючи довгою ниткою на
землю, розсiявся на горi по травицi сизо-золотим пiсочком. Досяг той
промiнь i до Проценкової хати, прокрався через помутнiлу шибку й застрибав
на клунках, що лежали на полу в кутку, золотими зайчиками. Вiн, здається,
нагадував, що пора за тi клунки братися, в поле поспiшати. Федiр перший те
помiтив i наче знiчев'я кинувся.
- Ану, годi тобi! Час у поле - опiзнимося, - промовив вiн до дочки,
беручись за клунок.
Дочка глянула на матiр, потiм на батька i знову перевела очi на матiр,
немов питалася: на кого ж її кинемо, як її саму зоставимо?
- Що ж я вдiю? - сердито скрикнув Федiр. - Не понесу ж її на руках за
собою! Збираймося, ходiмо, бо лановий як запримiтить, що нас немає, буде
халепа!
Марина пiдвелася, набрала кухоль свiжої води, поставила в головах бiля
матерi, подивилась на неї, узяла свiй клунок на плечi и повагом потяглася
за батьком. Шлях на поле йшов яром, понад панським садком. Федiр з
Мариною, похнюпившись, плентались мовчки; Федiр - попереду, Марина - за
ним. Сонце, пiднявшись височенько, стиха грiло; пташки спiвали в панському
садку, коники сюрчали в травi; а вони, не примiчаючи того нiчого, йшли
одно за другим, нога за ногою, похмурi та понурi.
Минувши ярок, шлях повертав геть круто поза садком, зникаючи в безкраїй
далинi широкого та просторого, як море, поля, де вже колихалися купками
женцi.
- Ох, лихо! Он уже й на постать стали, - промовив Федiр i придав ходи.
Марина за ним приспiшала.
- Ей, стiй! - донiсся до них гучний голос iз саду. Вони озирнулися. На
окопi з'явився пан i, перескочивши через рiв, чесав прямо на їх.
Федiр незчувся, коли в його клунок вислизнув з рук i посунувся по спинi
додолу; обома руками мерщiй ухопився вiн за шапку й трохи не з чубом зняв
її з голови; лице його зблiдло, вiн увесь тремтiв, мов у лихоманцi. За ним
зiгнулася Марина з клунком за плечима та так i заколiла.
- Здоровi! - промовив пан, наближаючись до них. Федiр i Марина нiчого
не одказали на те вiтання; у
Федора тiльки мишка забiгала на спiднiй губi та од ляку
перекосилися очi.
- Куди се вас бог несе? - питає Олексiй Иванович.
- Пшеницi жати, паночку! -обiзвався Федiр, низько вклонившись, i зразу
засипав:Винуватi, паночку, опiзнилися... Жiнка занедужала. Не знаємо, що з
нею й сталося. Любiсiнька-милiсiнька була вчора, а вночi... твоя, господи,
воля!.. Винуватi, паночку, запiзнилися. Простiть на сей раз - i пожалуйте,
i помилуйте... Не самохiтно то, случай такий випав, не доводь його,
господи, нiкому! - одно плескав Федiр, збираючись кинутись перед паном
навколiшки.
- Та годi тобi! - каже Олексiй Iванович, - Не об тiм тепер рiч. Я сам
до тебе з просьбою. Будь ласка, не одкажи... Бог послав менi сина, йди
його охрестити.
- Паночку! - скрикнув Федiр, повалившись Олексiю Iвановичу в ноги, - От
бог свiдок - жiнка занедужала!..
А Марина, мов голодна чайка, на все поле заскиглила.
У Олексiя Iвановича блиснули очi.
- То що, що жiнка недужа? - спитав вiн грiзно. - То через те тобi не
можна дитини охрестити? То ти хреста цураєшся?
Думки не думки, а якiсь розпудженi уривки думок носяться у Федоровiй
головi... "Дитини охрестити... Хреста цураєшся... Якої дитини? Якого
хреста? Ох, похристить оце вiн нас- довiку будемо знати'.."
- То ти не хоч, питаю? - ще грiзнiше скрикнув Олексiй Iванович.
- Де вже його, пане, не хотiти? Ваша воля - ваша й сила! - покiрно
одказав Федiр, пiдводячись з землi.
- Я тебе не силую, чоловiче! Я прошу тебе! - каже ласкаво Олексiй
Iванович. А в Федора вiд тiєї ласкавої мови серце замирає.
- Паночку, - зiтхнувши важко, вимовив вiн, - хай уже я один в одвiтi
буду... Он дочка в мене... Пустiть Її, лебедику!
- Дочка? I гаразд, що дочка! Хiба дочцi не можна з батьком кумувати? -
питає пан.
- Вона молода, паночку, дурна!.. Як батько накаже, то як його не
послухати? Простiть на сей раз...
- Та чого ти просиш, дурню? - не второпав пан. - Я тебе до себе в куми
прошу... Чув? У куми! Бог послав менi сина. Прошу тебе охрестити. I дочку
прошу, - каже йому Олексiй Iванович.
А Федiр дума: "Ох, знаю я, у якi-то куми ти просиш мене з дочкою. Знаю!
Хвалилися люди, що якусь нову машину придбав, щоб сама клала, роздягала,
держала й шкуру спускала... То-то тепер, видно, її на свiт народив та й
запрохуєш охрестити". I Федiр важко та тяжко зiтхнув, немов хотiв витхнути
разом iз зiтханням i душу-
- То ходiмо до хати, - каже пан. - Поки се та те, поки зберемося, то
тим часом i священик прийде. Я за священиком вже послав.
Iде Федiр за паном у двiр - серце тремтить, душа не на мiсцi. "Якби-то
се молодий та сам, - дума вiн, -дременув би убiк - хортами б не нагнали! А
тепер?" Плутає Федiр ногами, мов не своїми, а тут ззаду Марина ще хлип а.
Федiр трохи постояв, поки дочка наблизилася, й, поглядаючи на панову
спину, сiпнув її за полу.
- Цить, дурна! - прошепотiв вiн стиха. - Бiльше битимуть! - i знову
виступив уперед, заступаючи дочку собою, щоб пан, бува, не помiтив, що та
плаче.
Не забарилися вони дiйти до двору. Пан зараз наказав лакеям та
покойовим, щоб повели Федора i Марину помили, принарядили й повели у
горницi.
Здивувалися Федiр i Марина, як i справдi почали їх мити, чесати, в нову
одежу вбирати. Нарядили Федора, мов того полковника з Сiчi: чоботи новi -
жовтинцi, штани широкi - оксамитнi, каптан iз синього єдвабу; пiдстригли,
пiдголили - так вiдразу двадцять лiт з його обличчя старостi зняли! А
Марина?.. То не квiтка розцвiтає вранцi у садочку, то її краса дiвоча
пишається в дорогих уборах! На Маринi плахта - аж очi на себе бере:
картата, червчата, шовком заткана; темно-синя оксамитова керсетка; бiла,
наче снiг той, тонкого полотна сорочка з вишитими-вимережаними рукавами;
на ногах - невеличкi червонi сап'янцi; на шиї - намисто добре, хрести та
дукачi; на головi - з квiточок вiночок, а кiнець коси аж горить
стьожками!.. Старий Федiр дивом здивувався, а Марина вiд дива й не здише!
Ще було бiльше диво, як їх, нарядивши отак, привели в горницi й
припоручили панського сина охрестити. Держить Федiр на руках дитину перед
батюшкою - й не ворухнеться, очей з неї не зведе! Забув Федiр, що всього
через ярок у невеличкiй хатинi лежить його Хiвря тяжко недужа, що на полi
яра пшениця його корявих рук дожидає, а лановий уже довiв прикажчиковi, що
з Проценкового двору нi одна душа на панщину не вийшла... Про все на свiтi
забув Федiр! Що йому тепер його непривiтна хатина, хвора Хiвря, колюча
нива, коли вiн панського сина у вiру вводе, самому пановi кумом стає, а
його синовi - хрещеним батьком. Вiн почуває, що це не чужа йому дитина, а
є в йому частина чогось рiдного, свого; на те вiн держить його на рукак
перед купелем, на те у хрест його вводе!.. I те рiдне, своє, так виразно
ворушиться там, на самому днi в його серцi, в глибинi здивованої душi, а
прудка думка забiгає далеко вперед... I вбачає вiн сього хрещеника не на
руках уже, малого та нiмого, а бравого панича молодого, що кличе його на
пораду до себе, як вiльного та рiвного собi!..
Тим часом паненя охрестили, й Федiр, поздоровивши пана з сином, нiзащо
не захотiв хрещеника мамцi вiддати. Де ж се видано, де ж се слихано, щоб
вiн оддав дитину комусь чужому, а не самiй матерi, що його на свiт
породила, не своїй кумi?
Пан тiльки всмiхнувся, зачувши те змагання Федора з мамкою.
- Пустiть, пустiть його! Хай самiй матерi вiднесе сина. Не одступайте
вiд закону, не ламайте звичаїв.
I Федора з Мариною пустили до панi.
- Поздоровляю вас, барине-кумо, з сином! Дай, господи, щоб великий рiс
та щасливий був! - мовив Федiр, кладучи сина бiля баринi на постелi.
Бариня сердито та гостро подивилася на нежданих кумiв. Олексiй
Iванович, проступаючи слiдом за ними, щось по-чужосторонньому заговорив до
баринi, i її гострий погляд зразу подобрiшав. Вона навiть усмiхнулася й
витягла з-пiд коца свою блiду, замлiлу руку. Федiр i Марина приложилися
вустами до тiї куминої руки.
- А тепер кумовi та кумi - їсти та пити! Спасибi їм, що потрудилися: по
трудах час i закусити! - порядкував Олексiй Iванович, виводячи кумiв у
столову. А там уже повен стiл стояв усяких напиткiв та наїдкiв. Олексiй
Iванович запрохує панотця сiдати, силомiць усаджує й кума з кумою.
- Сiдайте, сiдайте! Чого боїтесь? Не бiйтесь. Сiдайте, їжте, пийте; ви
тепер менi мовби й рiднi - через хрест порiднилися. Прошу покорно!..
Олексiй Iванович наливає по чарцi собi, панотцевi й кумовi доброї
оковитої, а кумi - червоного солодкого вина. Цокається з усiма чаркою -
такий привiтний та ввiчливий!
- Тепер же, кумо, - повертаючись до Марини й заглядаючи у її чорнi, як
терен, очi та свiже, рум'яне обличчя, каже Олексiй Iванович, - треба сина
доглядати. Кому ж бiльше те пристало, як не хрещенiй матерi? Чи так я
кажу, чесний отче? - повертаючись до попа, питає Олексiй Iванович.
- Так, так! - одказує той, запихаючи в рот пiвпирога, - На те кумою
ставала, на те бралася, перед хрестом присягалася боронити його вiд усього
лихого.
Марина мовчить, тiльки душею млiє, а радий Федiр за дочку одказує:
- Та-а!.. Поздоров, боже, нашого кума та пошли, господи, синовi
великому зрости, а виглядiти - виглядимо! Хiба моя Марина мала? Хiба в неї
руки чужi, щоб вона сина не виняньчила та не виносила? Та я сам її припну
до дитини... Стiй, анi з мiсця! Очей не зводь! Не давай i порошинi на його
впасти!
- Спасибi, спасибi тобi, Федоре! - дякує Олексiй Iванович. - Ти такий
добрий чоловiк. Вип'ємо ж ще. То за сина було, а се вже за батька!
- Та ще ж, куме, й за матiр треба, бо вона ж його носила, родила, муки
приймала, - базiка Федiр, вже посоловiвши вiд другої.
- А треба, треба! - одказує Олексiй Iванович, дивуючись про себе, що в
мужика таке тепле серце та добрий розум. - Я от що тобi, Федоре, скажу, -
каже далi Олексiй Iванович, - то твоя хата через яр?
- Яка вона моя? - ухмиляючись, пита Федiр.
- А чия ж?
- Як чия? Панова!.. Ми панськi - i хата панська. Олексiй Iванович ще
бiльше здивувався... Сей Федiр хоч i зове його тепер кумом, а своє стiйло
зна, свого не забуває!
- Так, так, Федоре! Ти правду кажеш: ви панськi й хата панська, -
одказує Олексiй Iванович, - Отже як ти живеш у тiй хатi, то вона все-таки
твоя. То слухай же, що я тобi казатиму: хата твоя стара, кривобока. Дам я
тобi другу хату, нову, простору, отут у садочку та в холодочку звелю
вибудувати, щоб тобi вiльнiше було до сина доступити, повсякчас його
бачити. Чи винесуть його надвiр прогулятись, то й ти на нього позирнеш,
своє серце порадуєш... Або дочцi твоїй заманеться з тобою побачитися,
поговорити - недалеко їй буде ходити. Чи так я кажу?
- Так, так!.. Поздоров, боже, вас, пане! - кланяючись, дякує Федiр. -
Що як у нас пан, то й по цiлому свiтовi другого такого немає. А все-таки я
вам по правдi скажу, нi крихти не втаю, як перед богом признаюся. Ото,
значить, як ви нас устрiли, пане, i страху ж я набрався, господи! А як
почали закликати в куми, то ще бiльший страх мене пройняв. "О-о, - думаю,
- та й похристять же мене з дочкою!.." До самого послiднього, ото вже як
увели нас у горницi, дали вина до рук та постановили перед євангеллю -
тодi тiльки я дойняв вiри, що воно не жарти. А то все думав: "Та й
жартовливий же який наш пан, пошли йому, боже, здоров'я, - жартуючи й
шкуру здiймає!"
Не подобалося Олексiю Iвановичу послiднє Федорове слово; отже
п'яненький Федiр з такою усмiшкою його вимовив, немов розказував про яку
втiшну iграшку або щиру ласку, що Олексiй Iванович не розсердився, а
тiльки засмiявся.
- Отже що я тобi, Федоре, скажу, - почав Олексiй Iванович, - щоб ти не
думав про мене такого, щоб часом i гадка нiколи не западала про те в твою
голову, то я тебе навiки вiд панщини увiльняю. Житимеш у мене, як у бога
за пазухою, i ситий, i одiтий, i не голодний. Я б тебе й зовсiм на волю
випустив, та що, як ти, бува, мене покинеш? Все одно - ти й не на волi, а
житимеш, як на волi. А як настане мiй час сей свiт покидати, от тодi я
тобi дам вольну, щоб пiсля мене нiхто тобi не змiг чого лихого заподiяти.
Федiр, коливаючись, пiдвiвся й не пiдiйшов - звалився на пана.
- Рученьку!.. Рученьку вашу бiлу! - скрикнув вiн, ловлячи панову руку й
обдаючи її гарячими поцiлунками. - Барин... кумочку-барин! - i Федiр
заплакав.
Ще довго п'яний Федiр сидiв би та базiкав з паном, якби пановi не
обридла його розмова.
- Ну, Федоре, - сказав вiн, - ти тепер iди додому та справляй свої
дiла, а я з недiлi накажу, щоб задля тебе хату будували.
- Та час, паночку, час i додому, бо там у мене жiнка хвора, - згадав
Федiр про Хiврю, - От би тiльки роздягтись треба, у своє одягтися.
- Навiщо? - пита Олексiй Iванович. - Що тепер на тобi та на твоїй дочцi
- я вам дарую, щоб ви пам'ятали той день, коли в мене кумували.
Федiр знову було кинувся цiлувати пана, та Олексiй Iванович остерiг:
- Буде, буде вже, Федоре! А то ти зразу всi поцiлунки витратиш - на
друге й не зостанеться!..
Федiр п'яний, у своєму пишному уборi, поколивав через двiр. Марина
пiддержувала його, щоб часом, бува, вiн не впав. Усi дворовi витрiщилися
на них, як вони проходили двором. Були такi, що й кепкували:
- Он як нового кума прибрали, як того снiгура!
- Та й кум же набрався - ледве ноги волоче!
- Бо важка, бач, робота була!
- А чи будуть же й кума на стайню водити, як i всiх?
- А чому ж? Кум хрестив, то й кума похрестити! Так гомонiли мiж собою
дворовi, а проте все-таки кожного завидки брали, що Федоровi випало таке
щастя. Та й Федiр не таївся з ним. Вiн, простуючи через яр до своєї хати,
тiльки й знав, що плескав про нього.
- От ти й знай!.. Отаке! - гомонiв сам з ообою. - I наїлися, i
напилися, i... дiло зробили... Тепер ти Федора голими руками не бери!..
Федiр - панiв кум, Федiр - батько хрещений його синовi!.. Он то що Федiр!
Он то як!.. А ти думав як?.. - I Федiр, зостановлюючись i коливаючись,
тикав поперед себе пальцем, нiби бачив перед собою кого другого, що
перечив йому. Потiм, похитавшись, знову йшов.
Вийшовши нагору, вже перед хатою, вiн знову зупинився й Марину
зостановив.
- Марино! - повернувсь вiн до неї. - Ти менi от що скажи: хто я такий?
- Хто ж! Звiсно, батько!
- Нi, брешеш! Я кум панський, а ти - кума. Ну, а Хiвря що? От що ти
менi скажи - Хiвря що? Я - кум, ти - кума, а Хiвря- дуля з хвостом!.. От
ти й знай, додав Федiр, придержуючи Марину за рукав.
- Та годi вже вам базiкати! Хоч мене пустiть; я вперед пiду, бо, може,
там матерi треба в чому допомогти, - сказала Марина, одводячи його руку.
- Ну, то йди... йди! I я прийду... Ти думаєш, - може, не втраплю?..
Утраплю! А як по правдi розсудити, то все-таки на мов вийде, що Хiвря -
дуля з хвостом! Бо я, значить, кум, а ти - кума, а Хiвря?.. - патякав
Федiр сам з собою, колихаючись у присiнки.
Тiльки що Федiр уступив у хату, як його ще на порозi привiтав нестямний
крик.
- Ой моя матiнко, моя голубонько! На кого ж ти нас покинула? - голосила
Марина над помершою матiр'ю.
Федора наче в груди кулаком шелепнуло. Вiн хитнувся, трохи не впав,
отже, встояв i наче бадьорiше пiдiйшов до полу, де лежала мертва Хiвря, а
над нею, припавши, голосила Марина.
- Умерла? - промовив Федiр. - Так швидко? От ти й знай!.. Хоч би було
довелося побачити їй, якi ми тепер, дочко, стали з тобою! Шкода!..
Покiйниця добра була людина: вiк з нею зжили, а не билися, не лаялися, -
промовив вiн iз жалем, подивився на холодне Хiврине лице, на її мертвi
очi, потiм положив руку дочцi на спину.
- Марино! Годi, не плач... Може, воно й краще, що господь її прийняв...
Бо що вона таке була мiж нами?.. Я - кум, ти - кума, а вона?.. Не плач! -
потiшав п'яний Федiр свою дочку.
Марина не слухала батька, навiть не глянула на нього, а ще дужче
заголосила...
Того ж таки вечора, повертаючись з поля додому, гомонiли одрадяни про
несподiване Федорове щастя, жалкували, що безталаннiй Хiврi не довелося й
нарадуватися тим несподiваним щастям. "Тут би тiльки жити та бога хвалити,
а вона вiзьми та й умри!" - гомонiли люди.
Один тiльки вiвчар Улас, бiлий, як молоко, дiдуган, що й побiлiв,
пасучи овець, i не знав та й не признавав iншого щастя на свiтi, як бути
бiля овець, - один тiльки вiн якось глухо бубонiв сам з собою:
- Толкуються! Про що вони толкуються? Про позаторiшнi вишкварки!.. Тодi
скажеш гоц, як вискочиш!.. Коли б ще не довелося Федоровi гiркими слiзьми
поливати те кумування. Все бридня на свiтi, окреме праведного бога та
вiвцi смиренної... Та хоч нiкому лиха не заподiє - смирна! А то все бридня
на свiтi та омана!..
Одначе люди не звертали уваги на тi Уласовi речi.
- Старий став - з ума вижив... Що не кажи, як не верти, а все-таки
Федiр - кум панiв! - плескали вони.
Через тиждень, як поховав Федiр з Мариною Хiврю, їх перевели у двiр.
Марину - прямо в горницi до сина Петра пристановили, а Федоровi, поки ще
будувалася задля нього хата в садку, наказано в прикажчика в хатi
перебути.
Живе Федiр у дворi, як у бога за пазухою. Все йому в, чого душа
забажає: чи їсти - то й їсти, чи пити - то й пити, чи нарядиться в що - й
нарядiв усяких 'Федоровi нашили. Не знає Федiр, де те все береться, нема
йому нi про що турботи, не знає вiн нiякого клопоту - все те неначе з неба
падає.
... ... ... Продолжение "Лихо давнє i сьогочасне" Вы можете прочитать здесь Читать целиком |