Вход    
Логин 
Пароль 
Регистрация  
 
Блоги   
Демотиваторы 
Картинки, приколы 
Книги   
Проза и поэзия 
Старинные 
Приключения 
Фантастика 
История 
Детективы 
Культура 
Научные 
Анекдоты   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Персонажи
Новые русские
Студенты
Компьютерные
Вовочка, про школу
Семейные
Армия, милиция, ГАИ
Остальные
Истории   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Авто
Армия
Врачи и больные
Дети
Женщины
Животные
Национальности
Отношения
Притчи
Работа
Разное
Семья
Студенты
Стихи   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Иронические
Непристойные
Афоризмы   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рефераты   
Безопасность жизнедеятельности 
Биографии 
Биология и химия 
География 
Иностранный язык 
Информатика и программирование 
История 
История техники 
Краткое содержание произведений 
Культура и искусство 
Литература  
Математика 
Медицина и здоровье 
Менеджмент и маркетинг 
Москвоведение 
Музыка 
Наука и техника 
Новейшая история 
Промышленность 
Психология и педагогика 
Реклама 
Религия и мифология 
Сексология 
СМИ 
Физкультура и спорт 
Философия 
Экология 
Экономика 
Юриспруденция 
Языкознание 
Другое 
Новости   
Новости культуры 
 
Рассылка   
e-mail 
Рассылка 'Лучшие анекдоты и афоризмы от IPages'
Главная Поиск Форум

Панас Мирний - Мирний - Лихо давнє i сьогочасне

Проза и поэзия >> Литература ближнего зарубежья >> Украинская литература >> Современная украинская проза >> Панас Мирний
Хороший Средний Плохой    Скачать в архиве Скачать 
Читать целиком
Панас Мирний. Лихо давнє i сьогочасне

------------------------------------------------------------------------

Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"

OCR: Евгений Васильев

Для украинских литер использованы обозначения:

Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)

Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)

I,i (укр) = I,i (лат)

------------------------------------------------------------------------



    Присвячується В. I. Василенковi


    Добре тому Башкировi, на весь повiт добре! Земель в його - не мiряно, слуг у його - не злiчено. Через увесь повiт розiслалися його лани широкополi, виграючи на сонцi запашними степами, хвилюючи колосистим житом, пшеницею. Буйнi лiси поперетинали його маєтки i вздовж, i вшир, i впоперек; широкоплесi стави та озера порозлягалися в затишних балках, по низах, мов задля того, щоб ясне сонце й синє небо повсякчас любувалися та видивлялися у їх чистих, прозорих водах, щоб водяна прохолода одволожувала сухе запашне повiтря й напувала цiлющою росою й без того родючу силу землi. А як гарно та весело по маєтках пана Башкира! Спiвучi пташки цiле лiто не вгавають у його садках-лiсах; табуни коней, череди скоту, отари овець оголошують своїм гуком вiльне повiтря степiв. Куди не глянь, куди не подивися, всюди благодать божа, статок i достаток!

    Тiльки по його селах чогось сумно та нудно. Невеличкi людськi оселi порозкидалися то сям, то там, мов ховалися одна вiд одної, як вiд лихого дозорця... I люди, що жили по тих оселях, понурi та похмурi, нiмi та мовчазливi, тиняються, як тiнi, по горах та байраках, виходять на широкополi лани, на пишно-зеленi долини не свiтом бiлим любуватися, не пiсень веселих спiвати, а вiддавати буйному вiтровi своє важке зiтхання, свої сльози кревнi, щоб вiн, легкокрилий, однiс їх до господа бога.

    - Господи, де наша смерть забарилася? Або її пошли, або волю дай! - вiд краю й до краю по Башкиревих маєтках ходило й голосило важке людське зiтхання.

    Що ж то за знак? Невже ж людям недобре жилося серед такої розкошi та привiлля? Чи то їх та давня дурисвiтка-воля збивала з пантелику й не пускала ясно глянути очима навкруги?

    Послухаймо, що кажуть сусiднi панки та полупанки в вiчi Башкиревi.

    - Добре вам, Олексiю Ивановичу, - й царевi краще не треба! Землi у вас не мiряно, людей у вас не злiчено... Та ще до того й люди такi покiрнi та слухнянi - нижче трави, тихше води!..

    - Не кажiть менi такого про людей! - кричав Олексiй Iванович. - Не кажiть нiчого!.. То не люди добрi, то гадюки капоснi! Одного я в господа бога молив, однiї ласки просив - дати на них усiх одну спину, щоб як одного вчистив, то всiм зразу дошкулив! А то руки свої пооббивав, б'ючись, голос стратив, лаючись, а все одно: мов у стiну горохом!.. I не диво: бо я один, а їх бiльше тисячi... Тисяча голiв на те, щоб тобi шкоди та втрати наробити!.. Господи!.. чом ти не дав їм однiї спини?!

    - Та як ваша рука, поздоров боже, Олексiю Ивановичу, то й з тисячею вправиться! - казали панки.

    - Нi, пристав... Почав приставати... Колись правився, та ще як правився! Тут канчуком було лясну - до самого краю мiй ляск достягає! А тепер - не те. Колись сам ходив бiля того, сам справляв сю роботу, а тепер у кожному селi свiй станок завiв... А все не помага! Не виб'єш iз їх бiсових лобiв тiєї волi та мандрiв... Нiяк не виб'єш!..

    Не любив Олексiй Iванович не тiльки волi, а й думки про волю - страх не любив. Звiсно, не задля себе: сам вiн був найвольнолюбивiший чоловiк на весь повiт, не знав нi в чому нiяких припон й перегород... А не любив, щоб крiпаки дбали про волю або гонобили яку-небудь думку про неї.

    - Навiщо їм та воля здалася? Щоб порiзались? - казав вiн. - Iй-богу, порiжуться! Син батька зарiже, а не то що чужий чужого... Та якої їм ще треба волi? Чи вони в мене голоднi-холоднi, чи не ситi й одiтi? Чи їм нiгде серед степiв прогулятися? А от пити та ледарювати - то дзуськи! Сам не п'ю та їх б'ю, а все не гуляю i їм не попущу гуляти. Гульня даремнi думки плодить; даремнi думки до мандрiв доводять, а в мандрах - пропащий чоловiк! От, примiрно, в царя вiйсько. Що б воно було, коли б усяк куди хотiв, туди й пiшов? Розтеклися б, як рудi мишi! I царевi горе, й вiйськовi - друге. Царя кожний би нехрист-бусурмен у полон узяв, а таке вiйсько поодинцю перебили. А от коли всi держаться купи - що б там не держало їх: чи страх божий, чи канчук гострий, - о-о, то зовсiм iнша рiч!..

    Так частенько вичитував Олексiй Iванович своїм крiпакам, додаючи до того ще бiльше снаги черкеським арапником, що вивiз iз Капказу, де за молодих лiт служив у вiйську. I такi речi Олексiя Ивановича вислухували крiпаки з великою покiрливiстю. Що бiльше корило крiпакiв - чи речi, чи арапник Олексiя Ивановича? Певно, що одно другому допомагало. Бо самi крiпаки хвалилися, що їх пан - могутнiй пан: i духу великого, та й сили немалої. Раз канчуком вчеше - до печiнки дойме, а чи голосом крикне - душа з ляку аж в ноги вступе, пiд п'яти ховається.

    I справдi, Олексiй Иванович був чоловiк неабиякий: височенного зросту, плечистий, рукатий, цибатий, з круглим, неначе кишинський кавун, обличчям i гостроверхою головою, рот широкий - трохи не до вух, нiс приплесковатий, а на кiнцi одутлий та круглий, мов волоська рiпа, вуси рудi та довгi, униз загнулись, очi - бульками, з червоними жилочками на бiлих баньках. Страшно було глянути в тi очi пiд добрий час, а пiд лихий, як червонi жилочки наллються кров ю, i аж випнуться, а в зiницях зажеврiють хижi iскорки, дикий звiр - i той би злякався того страшного погляду i затремтiв би вiд ляку, а то ж чоловiк, та ще й пiдданий пана Башкира! Недарма всi боялися зустрiватися з ним i врозтiч тiкали, як забачать було хоч здалеку.

    Страшний був чоловiк Олексiй Iванович та ще до того й могучий. Вiн безпремiнно був маршалом, а маршал тодi був не те, що тепер предводитель. У його в руках на увесь повiт були суд i розправа. Суддя та справник, мов тi слуги, по цiлих годинах дожидали за порогом, коли буде ласка вельможному пановi їх до себе в хату покликати. Та ще, дожидаючи, господа бога молять, щоб вiн, милосердний, послав того дня Олексiю Ивановичу, устаючи з постелi, правою ногою на долiвку ступити, бо як лiрою - то буде така пара, що i в гарячiй лазнi, шмагаючи з усiєї сили вiником, не наженеш такої.

    Зугарний був Олексiй Iванович усiм страху завдати. Та як його й не боятись? Багатир вiн на увесь повiт: губернатор пiд проїзд знає тiльки його одного домiвку - прямiсiнько до його завертає; сам вiн, буваючи в губернiї, до губернатора, мов до свого родича, заходе;

    не раз i цiлувалися з губернатором. А кому не звiсно, що губернатор так аби з ким не поцiлується! Сказано - могучий!.. Люди кажуть: з дужим не бийся, а з могучим не тягайся. I не даром кажуть. Нiхто не зважиться накриво слово сказати Олексiю Ивановичу, а не то щоб не послухатися його наказу або пiти проти його. I от би, здається, жити Олексiю Ивановичу, жити та бога хвалити! А проте i вiн часто та густо нарiкав на свою долю. Нi честь, нi слава, нi заможнiсть - нiщо не захищало його вiд тiєї напасницi-туги, що, не розбираючи, гризе людське серце i в багатого i в убогого.

    Чого ж сумує Олексiй Iванович? Чого його серце туга окриває? Того, що як здума Олексiй Iванович, що от вiн тепер i в славi, i в повазi, i добра у його - на дев'яти б стало... А кому вiн ту славу передасть? Кому добро, вiками нажите, перейде? Хто буде розкошувати у тому добрi, засилаючи боговi молитви за його душу?.. То так його завiна й ухопить!

    Як його й справдi не сумувати? Вже двадцять лiт минає, як вiн жонатий, десятеро дiток мав, та нi одним не дав йому господь очей нарадувати. Оце вродиться дитина, наберуть мамок-няньок; сам Олексiй Iванович пильнує, щоб, бува, часом чого не заподiяли дитинi, дивись - поживе з пiвроку, похирiє-похирiє та й вiддасть боговi душу. За першими ще не велика була скорбота - надiя серце грiла: молодi ще самi, приведе ще господь нарадуватись, а як умерло п'яте та шосте, уп'явся жаль в Олексiя Iвановича серце, обняла голову чорна думка! Чого вiн тiльки не робив, як не розкидав своїм розумом - уже бариню й по лiкарях возив, по заграницях провадив, сама вона скiльки разiв i на прощу молитися їздила - нiщо не помагало!

    - Ви б, Олексiю Iвановичу, стрiчних кумiв узяли, - радять йому добрi приятелi.

    - Яких-то стрiчних кумiв? - спитався вiн.

    - Таких: як знайдеться дитина, то вийти з двору й першого стрiчного в куми запрохати.

    - Першого стрiчного? А як то крiпак буде? - скрикнув Олексiй Iванович.

    - На те вже божа воля: чи крiпак, то й крiпак - треба й крiпака прохати, - кажуть йому.

    Олексiй Iванович нiчого на те не одказав, тiльки голову опустив та замислився... Що вiн думав тодi? Чи не мирив, бува, свiй панський гонор з господньою волею? Бо бариня в тi часи якраз вагiтна ходила, а жили вони в селi Одрадi, де близько й полупанка не було - саме крiпацтво...

    I от одного лiтнього ранку, саме в жнива, ще тiльки що почало на свiт благословитись, як збудив Олексiя Ивановича нестямний крик... То був крик i великої радостi i немалого горя задля його батькiвського серця:йому доведено, що бариня подарувала його сином. Звiсно, що вiн зразу схопився, та ще, як запримiтив його "камандинер", i на лiву ногу.

    - Буде ж тепер грому! - додав вiн, передаючи звiстку про те дворовим, а дворовi - задворовим. I пiшла та звiстка по всьому селу вiд хати до хати, попiднiмала людей на ноги й мерщiй гнала їх у поле, щоб, бува, яка лиха година не привела пiйматися пановi на очi.

    Минула тiльки та чутка одну Проценкову хату. Стояла та хата недалеко вiд панського двору - так через яр на горбику, якраз вiкнами на панське дворище, й димарем схилилася до нього, мов разом дивилася й слухала... Та, видно, на той час ослiпла й оглухла, що не добачила й не дочула тiєї недоброї звiстки.

    Та як їй було не ослiпнути й не оглухнути, коли в нiй завелося своє лихо. У Федора Проценка занедужала жiнка Хiвря. Ще вчора вона була любiсiнька-милiсiнька. Вiн, вона, їх шiстнадцятилiтня дочка Марина збиралися на ранок жати панську пшеницю й лаштувалися до того цiлий день. Федiр обдивлявся серпи, чи не пощербилися, не потупилися; Хiвря турбувалася їжею, пекла хлiб, варила страву, а Марина, збираючи в огородi огiрки та стиха виспiвуючи, думала про те, з ким їй доведеться рядом у полi жати, i молила бога, щоб вiн надоумив рядчика поставити бiля неї кучерявого Василя Прудоусенка - бравого та жвавого двадцятилiтнього парубка, що як стрiнеться з нею де-небудь, то, знай, пуска їй бiсики очима.

    Так було вдень. До вечора збиралися. Сiло сонце - почали вечеряти; повечерявши, полягали спати, щоб назавтра якнайранiш устати. I поснули швидко, та не надовго. Ще й першi пiвнi не проспiвали, як Хiвря недужим голосом подала чоловiковi й дочцi звiстку, що з нею щось трапилося. Пiд серцем як вогнем пекло, пiд груди пiдпирало, то випрямляло прямцем, то зводило докупи. Хiвря не стогнала - кричала. Коло неї Федiр з Мариною клопоталися, що б їй дати, чим запомогти... Давали непочатої води, й умивали, i збризкували - не помагало. Маринi кинувсь у вiчi хрест, що батько напалив на сволоцi, як iз страстi вернулися. Устругали того хреста, дали випити. Не змогла випити Хiвря - викинула... Криком кричить, духу пускається!..

    - Тату, ви б за Лазорчихою збiгали... може, вона одшепче, одчитає, - плаче Марина.

    Лазорчиха живе аж на другому краї села. А вже пiвнiч, поки додибаєш туди та вiдтiль - свiт буде. Федiр все-таки побiг. Уже зоря займалася, почав край неба червонiти, як Федiр вернувся додому один: Лазорчиху взяли в друге село бабувати.

    Перед свiтом Хiвря затихла, голосу не одведе, тiльки мутними очима поведе, наче хоче чого попросити, та не зможе.

    - Може, тобi пити хочеться? - питає Федiр, пiдносячи Хiврi кухоль з холодною водою.

    Хiвря глянула й одвернулась, а Марина, припавши до неї головою, заголосила... Почало сонце сходити. З-за гори, з-за лiсу показалося його блискуче кiльце, й пучок золотого промiння, падаючи довгою ниткою на землю, розсiявся на горi по травицi сизо-золотим пiсочком. Досяг той промiнь i до Проценкової хати, прокрався через помутнiлу шибку й застрибав на клунках, що лежали на полу в кутку, золотими зайчиками. Вiн, здається, нагадував, що пора за тi клунки братися, в поле поспiшати. Федiр перший те помiтив i наче знiчев'я кинувся.

    - Ану, годi тобi! Час у поле - опiзнимося, - промовив вiн до дочки, беручись за клунок.

    Дочка глянула на матiр, потiм на батька i знову перевела очi на матiр, немов питалася: на кого ж її кинемо, як її саму зоставимо?

    - Що ж я вдiю? - сердито скрикнув Федiр. - Не понесу ж її на руках за собою! Збираймося, ходiмо, бо лановий як запримiтить, що нас немає, буде халепа!

    Марина пiдвелася, набрала кухоль свiжої води, поставила в головах бiля матерi, подивилась на неї, узяла свiй клунок на плечi и повагом потяглася за батьком. Шлях на поле йшов яром, понад панським садком. Федiр з Мариною, похнюпившись, плентались мовчки; Федiр - попереду, Марина - за ним. Сонце, пiднявшись височенько, стиха грiло; пташки спiвали в панському садку, коники сюрчали в травi; а вони, не примiчаючи того нiчого, йшли одно за другим, нога за ногою, похмурi та понурi.

    Минувши ярок, шлях повертав геть круто поза садком, зникаючи в безкраїй далинi широкого та просторого, як море, поля, де вже колихалися купками женцi.

    - Ох, лихо! Он уже й на постать стали, - промовив Федiр i придав ходи. Марина за ним приспiшала.

    - Ей, стiй! - донiсся до них гучний голос iз саду. Вони озирнулися. На окопi з'явився пан i, перескочивши через рiв, чесав прямо на їх.

    Федiр незчувся, коли в його клунок вислизнув з рук i посунувся по спинi додолу; обома руками мерщiй ухопився вiн за шапку й трохи не з чубом зняв її з голови; лице його зблiдло, вiн увесь тремтiв, мов у лихоманцi. За ним зiгнулася Марина з клунком за плечима та так i заколiла.

    - Здоровi! - промовив пан, наближаючись до них. Федiр i Марина нiчого не одказали на те вiтання; у

    Федора тiльки мишка забiгала на спiднiй губi та од ляку

    перекосилися очi.

    - Куди се вас бог несе? - питає Олексiй Иванович.

    - Пшеницi жати, паночку! -обiзвався Федiр, низько вклонившись, i зразу засипав:Винуватi, паночку, опiзнилися... Жiнка занедужала. Не знаємо, що з нею й сталося. Любiсiнька-милiсiнька була вчора, а вночi... твоя, господи, воля!.. Винуватi, паночку, запiзнилися. Простiть на сей раз - i пожалуйте, i помилуйте... Не самохiтно то, случай такий випав, не доводь його, господи, нiкому! - одно плескав Федiр, збираючись кинутись перед паном навколiшки.

    - Та годi тобi! - каже Олексiй Iванович, - Не об тiм тепер рiч. Я сам до тебе з просьбою. Будь ласка, не одкажи... Бог послав менi сина, йди його охрестити.

    - Паночку! - скрикнув Федiр, повалившись Олексiю Iвановичу в ноги, - От бог свiдок - жiнка занедужала!..

    А Марина, мов голодна чайка, на все поле заскиглила.

    У Олексiя Iвановича блиснули очi.

    - То що, що жiнка недужа? - спитав вiн грiзно. - То через те тобi не можна дитини охрестити? То ти хреста цураєшся?

    Думки не думки, а якiсь розпудженi уривки думок носяться у Федоровiй головi... "Дитини охрестити... Хреста цураєшся... Якої дитини? Якого хреста? Ох, похристить оце вiн нас- довiку будемо знати'.."

    - То ти не хоч, питаю? - ще грiзнiше скрикнув Олексiй Iванович.

    - Де вже його, пане, не хотiти? Ваша воля - ваша й сила! - покiрно одказав Федiр, пiдводячись з землi.

    - Я тебе не силую, чоловiче! Я прошу тебе! - каже ласкаво Олексiй Iванович. А в Федора вiд тiєї ласкавої мови серце замирає.

    - Паночку, - зiтхнувши важко, вимовив вiн, - хай уже я один в одвiтi буду... Он дочка в мене... Пустiть Її, лебедику!

    - Дочка? I гаразд, що дочка! Хiба дочцi не можна з батьком кумувати? - питає пан.

    - Вона молода, паночку, дурна!.. Як батько накаже, то як його не послухати? Простiть на сей раз...

    - Та чого ти просиш, дурню? - не второпав пан. - Я тебе до себе в куми прошу... Чув? У куми! Бог послав менi сина. Прошу тебе охрестити. I дочку прошу, - каже йому Олексiй Iванович.

    А Федiр дума: "Ох, знаю я, у якi-то куми ти просиш мене з дочкою. Знаю! Хвалилися люди, що якусь нову машину придбав, щоб сама клала, роздягала, держала й шкуру спускала... То-то тепер, видно, її на свiт народив та й запрохуєш охрестити". I Федiр важко та тяжко зiтхнув, немов хотiв витхнути разом iз зiтханням i душу-

    - То ходiмо до хати, - каже пан. - Поки се та те, поки зберемося, то тим часом i священик прийде. Я за священиком вже послав.

    Iде Федiр за паном у двiр - серце тремтить, душа не на мiсцi. "Якби-то се молодий та сам, - дума вiн, -дременув би убiк - хортами б не нагнали! А тепер?" Плутає Федiр ногами, мов не своїми, а тут ззаду Марина ще хлип а.

    Федiр трохи постояв, поки дочка наблизилася, й, поглядаючи на панову спину, сiпнув її за полу.

    - Цить, дурна! - прошепотiв вiн стиха. - Бiльше битимуть! - i знову виступив уперед, заступаючи дочку собою, щоб пан, бува, не помiтив, що та плаче.

    Не забарилися вони дiйти до двору. Пан зараз наказав лакеям та покойовим, щоб повели Федора i Марину помили, принарядили й повели у горницi.

    Здивувалися Федiр i Марина, як i справдi почали їх мити, чесати, в нову одежу вбирати. Нарядили Федора, мов того полковника з Сiчi: чоботи новi - жовтинцi, штани широкi - оксамитнi, каптан iз синього єдвабу; пiдстригли, пiдголили - так вiдразу двадцять лiт з його обличчя старостi зняли! А Марина?.. То не квiтка розцвiтає вранцi у садочку, то її краса дiвоча пишається в дорогих уборах! На Маринi плахта - аж очi на себе бере: картата, червчата, шовком заткана; темно-синя оксамитова керсетка; бiла, наче снiг той, тонкого полотна сорочка з вишитими-вимережаними рукавами; на ногах - невеличкi червонi сап'янцi; на шиї - намисто добре, хрести та дукачi; на головi - з квiточок вiночок, а кiнець коси аж горить стьожками!.. Старий Федiр дивом здивувався, а Марина вiд дива й не здише!

    Ще було бiльше диво, як їх, нарядивши отак, привели в горницi й припоручили панського сина охрестити. Держить Федiр на руках дитину перед батюшкою - й не ворухнеться, очей з неї не зведе! Забув Федiр, що всього через ярок у невеличкiй хатинi лежить його Хiвря тяжко недужа, що на полi яра пшениця його корявих рук дожидає, а лановий уже довiв прикажчиковi, що з Проценкового двору нi одна душа на панщину не вийшла... Про все на свiтi забув Федiр! Що йому тепер його непривiтна хатина, хвора Хiвря, колюча нива, коли вiн панського сина у вiру вводе, самому пановi кумом стає, а його синовi - хрещеним батьком. Вiн почуває, що це не чужа йому дитина, а є в йому частина чогось рiдного, свого; на те вiн держить його на рукак перед купелем, на те у хрест його вводе!.. I те рiдне, своє, так виразно ворушиться там, на самому днi в його серцi, в глибинi здивованої душi, а прудка думка забiгає далеко вперед... I вбачає вiн сього хрещеника не на руках уже, малого та нiмого, а бравого панича молодого, що кличе його на пораду до себе, як вiльного та рiвного собi!..

    Тим часом паненя охрестили, й Федiр, поздоровивши пана з сином, нiзащо не захотiв хрещеника мамцi вiддати. Де ж се видано, де ж се слихано, щоб вiн оддав дитину комусь чужому, а не самiй матерi, що його на свiт породила, не своїй кумi?

    Пан тiльки всмiхнувся, зачувши те змагання Федора з мамкою.

    - Пустiть, пустiть його! Хай самiй матерi вiднесе сина. Не одступайте вiд закону, не ламайте звичаїв.

    I Федора з Мариною пустили до панi.

    - Поздоровляю вас, барине-кумо, з сином! Дай, господи, щоб великий рiс та щасливий був! - мовив Федiр, кладучи сина бiля баринi на постелi.

    Бариня сердито та гостро подивилася на нежданих кумiв. Олексiй Iванович, проступаючи слiдом за ними, щось по-чужосторонньому заговорив до баринi, i її гострий погляд зразу подобрiшав. Вона навiть усмiхнулася й витягла з-пiд коца свою блiду, замлiлу руку. Федiр i Марина приложилися вустами до тiї куминої руки.

    - А тепер кумовi та кумi - їсти та пити! Спасибi їм, що потрудилися: по трудах час i закусити! - порядкував Олексiй Iванович, виводячи кумiв у столову. А там уже повен стiл стояв усяких напиткiв та наїдкiв. Олексiй Iванович запрохує панотця сiдати, силомiць усаджує й кума з кумою.

    - Сiдайте, сiдайте! Чого боїтесь? Не бiйтесь. Сiдайте, їжте, пийте; ви тепер менi мовби й рiднi - через хрест порiднилися. Прошу покорно!..

    Олексiй Iванович наливає по чарцi собi, панотцевi й кумовi доброї оковитої, а кумi - червоного солодкого вина. Цокається з усiма чаркою - такий привiтний та ввiчливий!

    - Тепер же, кумо, - повертаючись до Марини й заглядаючи у її чорнi, як терен, очi та свiже, рум'яне обличчя, каже Олексiй Iванович, - треба сина доглядати. Кому ж бiльше те пристало, як не хрещенiй матерi? Чи так я кажу, чесний отче? - повертаючись до попа, питає Олексiй Iванович.

    - Так, так! - одказує той, запихаючи в рот пiвпирога, - На те кумою ставала, на те бралася, перед хрестом присягалася боронити його вiд усього лихого.

    Марина мовчить, тiльки душею млiє, а радий Федiр за дочку одказує:

    - Та-а!.. Поздоров, боже, нашого кума та пошли, господи, синовi великому зрости, а виглядiти - виглядимо! Хiба моя Марина мала? Хiба в неї руки чужi, щоб вона сина не виняньчила та не виносила? Та я сам її припну до дитини... Стiй, анi з мiсця! Очей не зводь! Не давай i порошинi на його впасти!

    - Спасибi, спасибi тобi, Федоре! - дякує Олексiй Iванович. - Ти такий добрий чоловiк. Вип'ємо ж ще. То за сина було, а се вже за батька!

    - Та ще ж, куме, й за матiр треба, бо вона ж його носила, родила, муки приймала, - базiка Федiр, вже посоловiвши вiд другої.

    - А треба, треба! - одказує Олексiй Iванович, дивуючись про себе, що в мужика таке тепле серце та добрий розум. - Я от що тобi, Федоре, скажу, - каже далi Олексiй Iванович, - то твоя хата через яр?

    - Яка вона моя? - ухмиляючись, пита Федiр.

    - А чия ж?

    - Як чия? Панова!.. Ми панськi - i хата панська. Олексiй Iванович ще бiльше здивувався... Сей Федiр хоч i зове його тепер кумом, а своє стiйло зна, свого не забуває!

    - Так, так, Федоре! Ти правду кажеш: ви панськi й хата панська, - одказує Олексiй Iванович, - Отже як ти живеш у тiй хатi, то вона все-таки твоя. То слухай же, що я тобi казатиму: хата твоя стара, кривобока. Дам я тобi другу хату, нову, простору, отут у садочку та в холодочку звелю вибудувати, щоб тобi вiльнiше було до сина доступити, повсякчас його бачити. Чи винесуть його надвiр прогулятись, то й ти на нього позирнеш, своє серце порадуєш... Або дочцi твоїй заманеться з тобою побачитися, поговорити - недалеко їй буде ходити. Чи так я кажу?

    - Так, так!.. Поздоров, боже, вас, пане! - кланяючись, дякує Федiр. - Що як у нас пан, то й по цiлому свiтовi другого такого немає. А все-таки я вам по правдi скажу, нi крихти не втаю, як перед богом признаюся. Ото, значить, як ви нас устрiли, пане, i страху ж я набрався, господи! А як почали закликати в куми, то ще бiльший страх мене пройняв. "О-о, - думаю, - та й похристять же мене з дочкою!.." До самого послiднього, ото вже як увели нас у горницi, дали вина до рук та постановили перед євангеллю - тодi тiльки я дойняв вiри, що воно не жарти. А то все думав: "Та й жартовливий же який наш пан, пошли йому, боже, здоров'я, - жартуючи й шкуру здiймає!"

    Не подобалося Олексiю Iвановичу послiднє Федорове слово; отже п'яненький Федiр з такою усмiшкою його вимовив, немов розказував про яку втiшну iграшку або щиру ласку, що Олексiй Iванович не розсердився, а тiльки засмiявся.

    - Отже що я тобi, Федоре, скажу, - почав Олексiй Iванович, - щоб ти не думав про мене такого, щоб часом i гадка нiколи не западала про те в твою голову, то я тебе навiки вiд панщини увiльняю. Житимеш у мене, як у бога за пазухою, i ситий, i одiтий, i не голодний. Я б тебе й зовсiм на волю випустив, та що, як ти, бува, мене покинеш? Все одно - ти й не на волi, а житимеш, як на волi. А як настане мiй час сей свiт покидати, от тодi я тобi дам вольну, щоб пiсля мене нiхто тобi не змiг чого лихого заподiяти.

    Федiр, коливаючись, пiдвiвся й не пiдiйшов - звалився на пана.

    - Рученьку!.. Рученьку вашу бiлу! - скрикнув вiн, ловлячи панову руку й обдаючи її гарячими поцiлунками. - Барин... кумочку-барин! - i Федiр заплакав.

    Ще довго п'яний Федiр сидiв би та базiкав з паном, якби пановi не обридла його розмова.

    - Ну, Федоре, - сказав вiн, - ти тепер iди додому та справляй свої дiла, а я з недiлi накажу, щоб задля тебе хату будували.

    - Та час, паночку, час i додому, бо там у мене жiнка хвора, - згадав Федiр про Хiврю, - От би тiльки роздягтись треба, у своє одягтися.

    - Навiщо? - пита Олексiй Iванович. - Що тепер на тобi та на твоїй дочцi - я вам дарую, щоб ви пам'ятали той день, коли в мене кумували.

    Федiр знову було кинувся цiлувати пана, та Олексiй Iванович остерiг:

    - Буде, буде вже, Федоре! А то ти зразу всi поцiлунки витратиш - на друге й не зостанеться!..

    Федiр п'яний, у своєму пишному уборi, поколивав через двiр. Марина пiддержувала його, щоб часом, бува, вiн не впав. Усi дворовi витрiщилися на них, як вони проходили двором. Були такi, що й кепкували:

    - Он як нового кума прибрали, як того снiгура!

    - Та й кум же набрався - ледве ноги волоче!

    - Бо важка, бач, робота була!

    - А чи будуть же й кума на стайню водити, як i всiх?

    - А чому ж? Кум хрестив, то й кума похрестити! Так гомонiли мiж собою дворовi, а проте все-таки кожного завидки брали, що Федоровi випало таке щастя. Та й Федiр не таївся з ним. Вiн, простуючи через яр до своєї хати, тiльки й знав, що плескав про нього.

    - От ти й знай!.. Отаке! - гомонiв сам з ообою. - I наїлися, i напилися, i... дiло зробили... Тепер ти Федора голими руками не бери!.. Федiр - панiв кум, Федiр - батько хрещений його синовi!.. Он то що Федiр! Он то як!.. А ти думав як?.. - I Федiр, зостановлюючись i коливаючись, тикав поперед себе пальцем, нiби бачив перед собою кого другого, що перечив йому. Потiм, похитавшись, знову йшов.

    Вийшовши нагору, вже перед хатою, вiн знову зупинився й Марину зостановив.

    - Марино! - повернувсь вiн до неї. - Ти менi от що скажи: хто я такий?

    - Хто ж! Звiсно, батько!

    - Нi, брешеш! Я кум панський, а ти - кума. Ну, а Хiвря що? От що ти менi скажи - Хiвря що? Я - кум, ти - кума, а Хiвря- дуля з хвостом!.. От ти й знай, додав Федiр, придержуючи Марину за рукав.

    - Та годi вже вам базiкати! Хоч мене пустiть; я вперед пiду, бо, може, там матерi треба в чому допомогти, - сказала Марина, одводячи його руку.

    - Ну, то йди... йди! I я прийду... Ти думаєш, - може, не втраплю?.. Утраплю! А як по правдi розсудити, то все-таки на мов вийде, що Хiвря - дуля з хвостом! Бо я, значить, кум, а ти - кума, а Хiвря?.. - патякав Федiр сам з собою, колихаючись у присiнки.

    Тiльки що Федiр уступив у хату, як його ще на порозi привiтав нестямний крик.

    - Ой моя матiнко, моя голубонько! На кого ж ти нас покинула? - голосила Марина над помершою матiр'ю.

    Федора наче в груди кулаком шелепнуло. Вiн хитнувся, трохи не впав, отже, встояв i наче бадьорiше пiдiйшов до полу, де лежала мертва Хiвря, а над нею, припавши, голосила Марина.

    - Умерла? - промовив Федiр. - Так швидко? От ти й знай!.. Хоч би було довелося побачити їй, якi ми тепер, дочко, стали з тобою! Шкода!.. Покiйниця добра була людина: вiк з нею зжили, а не билися, не лаялися, - промовив вiн iз жалем, подивився на холодне Хiврине лице, на її мертвi очi, потiм положив руку дочцi на спину.

    - Марино! Годi, не плач... Може, воно й краще, що господь її прийняв... Бо що вона таке була мiж нами?.. Я - кум, ти - кума, а вона?.. Не плач! - потiшав п'яний Федiр свою дочку.

    Марина не слухала батька, навiть не глянула на нього, а ще дужче заголосила...

    Того ж таки вечора, повертаючись з поля додому, гомонiли одрадяни про несподiване Федорове щастя, жалкували, що безталаннiй Хiврi не довелося й нарадуватися тим несподiваним щастям. "Тут би тiльки жити та бога хвалити, а вона вiзьми та й умри!" - гомонiли люди.

    Один тiльки вiвчар Улас, бiлий, як молоко, дiдуган, що й побiлiв, пасучи овець, i не знав та й не признавав iншого щастя на свiтi, як бути бiля овець, - один тiльки вiн якось глухо бубонiв сам з собою:

    - Толкуються! Про що вони толкуються? Про позаторiшнi вишкварки!.. Тодi скажеш гоц, як вискочиш!.. Коли б ще не довелося Федоровi гiркими слiзьми поливати те кумування. Все бридня на свiтi, окреме праведного бога та вiвцi смиренної... Та хоч нiкому лиха не заподiє - смирна! А то все бридня на свiтi та омана!..

    Одначе люди не звертали уваги на тi Уласовi речi.

    - Старий став - з ума вижив... Що не кажи, як не верти, а все-таки Федiр - кум панiв! - плескали вони.

    Через тиждень, як поховав Федiр з Мариною Хiврю, їх перевели у двiр. Марину - прямо в горницi до сина Петра пристановили, а Федоровi, поки ще будувалася задля нього хата в садку, наказано в прикажчика в хатi перебути.

    Живе Федiр у дворi, як у бога за пазухою. Все йому в, чого душа забажає: чи їсти - то й їсти, чи пити - то й пити, чи нарядиться в що - й нарядiв усяких 'Федоровi нашили. Не знає Федiр, де те все береться, нема йому нi про що турботи, не знає вiн нiякого клопоту - все те неначе з неба падає.

    

... ... ...
Продолжение "Лихо давнє i сьогочасне" Вы можете прочитать здесь

Читать целиком
Все темы
Добавьте мнение в форум 
 
 
Прочитаные 
 Лихо давнє i сьогочасне
показать все


Анекдот 
Современные Робин Гуды берут в банках кредиты и оформляют их на бомжей.
показать все
    Профессиональная разработка и поддержка сайтов Rambler's Top100