Вход    
Логин 
Пароль 
Регистрация  
 
Блоги   
Демотиваторы 
Картинки, приколы 
Книги   
Проза и поэзия 
Старинные 
Приключения 
Фантастика 
История 
Детективы 
Культура 
Научные 
Анекдоты   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Персонажи
Новые русские
Студенты
Компьютерные
Вовочка, про школу
Семейные
Армия, милиция, ГАИ
Остальные
Истории   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Авто
Армия
Врачи и больные
Дети
Женщины
Животные
Национальности
Отношения
Притчи
Работа
Разное
Семья
Студенты
Стихи   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Иронические
Непристойные
Афоризмы   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рефераты   
Безопасность жизнедеятельности 
Биографии 
Биология и химия 
География 
Иностранный язык 
Информатика и программирование 
История 
История техники 
Краткое содержание произведений 
Культура и искусство 
Литература  
Математика 
Медицина и здоровье 
Менеджмент и маркетинг 
Москвоведение 
Музыка 
Наука и техника 
Новейшая история 
Промышленность 
Психология и педагогика 
Реклама 
Религия и мифология 
Сексология 
СМИ 
Физкультура и спорт 
Философия 
Экология 
Экономика 
Юриспруденция 
Языкознание 
Другое 
Новости   
Новости культуры 
 
Рассылка   
e-mail 
Рассылка 'Лучшие анекдоты и афоризмы от IPages'
Главная Поиск Форум

Семен Скляренко - Скляренко - Святослав

Проза и поэзия >> Литература ближнего зарубежья >> Украинская литература >> Современная украинская проза >> Семен Скляренко
Хороший Средний Плохой    Скачать в архиве Скачать 
Читать целиком
Семен Скляренко. Святослав

------------------------------------------------------------------------

Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"

OCR: Евгений Васильев

Для украинских литер использованы обозначения:

Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)

Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)

I,i (укр) = I,i (лат)

------------------------------------------------------------------------



    КНИГА ПЕРША


    КНЯГИНЯ I РАБИНЯ


    _Мандруючи понад старим Днiпром _

    _свiтанками, удень i вечорами, _

    _вночi, пiд чистим зоряним шатром, _

    _перед вогнем, що руки грiв теплом, _

    _я думкою летiв через тумани._

    __

    _Туди, в минувшину далеких днiв, _

    _коли дiди, забутi й незабутнi, _

    _уперше стали мiж високих гiр, _

    _оглянули широкий виднозiр, _

    _за поколiння дбаючи майбутнi._

    __

    _Трудилися у потi своїх чiл, _

    _орали землю, ставили оселi, _

    _воздвигли городи i частокiл _

    _i в клопотi буденних трудних дiл _

    _сади садили, будували села._

    __

    _Сварилися, бо рiд iшов на рiд _

    _i плем'я кров братерську проливало, _

    _на князя князь iшов, i був розбрiд, _

    _i знов був мир, за рало брався рiд, _

    _Русi знамена сонце осявало._

    __

    _Боролись предки. З моря i степiв _

    _ворожi хижi орди налiтали, _

    _палили городи i нищили засiв, _

    _та проти них вставала тьма списiв, _

    _мечi iз пiхов люди витягали._

    __

    _Спасибi вам за цю тернисту путь, _

    _в трудi й на ратi гiдно ви стояли, _

    _нiкому з нас нiколи не забуть, _

    _i кожному годиться пом'януть, _

    _що ви створили, що ви збудували._

    __

    _Почнемо ж нинi повiсть цю смутну _

    _про порохом повиту давнину, _

    _про тi часи, далекi й незабутнi, _

    _коли дiди, прославленi в вiках, _

    _виходили на свiй великий шлях, _

    _за поколiння дбаючи майбутнi._


    РОЗДIЛ ПЕРШИЙ


    1


    Вийшовши на вал городища, Ант довго дивився й прислухався. Усе вiщувало добру днину: вiд Днiпра ледь повiвав теплий низовий вiтер, небо вгорi було чисте, а зорi на ньому яснi, срiбний серп мiсяця спускався до правого берега, на травах лежала щедра роса, на Днiпрi i в затоках, прокидаючись, весело перекликались птахи. Тож Ант вирiшив, що йому не слiд ждати, й одразу повернувся до хижi. Переступивши в темрявi кiлька кам'яних схiдцiв, що вели вниз, вiн вiдчинив важкi набряклi дверi i опинився в хижi.

    Там було дуже тепло, парко. Посерединi, у викладенiй камiнням ямi, тлiло вогнище, над яким, нiби велике кiнське вухо, звисав виплетений з лози й обмащений рудою глиною широкий димар. Ант знайшов у пiвтемрявi сухих дров, пiдкинув до вогнища, i воно ожило, загоготiло, у димар хвилею покотив густий дим.

    Коли вогонь розгорiвся ще дужче, у хижi посвiтлiшало, в червонкуватому миготливому вiдсвiтi окреслились стiни, на кiлочках висiли зброя й одежа; складена iз жердин, пiдперта сошками стеля, до блиску витерта ногами кам'яна пiдлога, низькi дверi в стiнi, що вели до клiтей.

    Посеред хижi, недалеко вiд вогнища, стало видно викладену камiнням ще одну яму-пiч, у якiй пекли хлiб, рiзний посуд бiля неї - череп'янi з вузькими шийками корчаги й широковерхi горнцi, дерев'янi кадоби, ночви, миски.

    Нарештi полум'я освiтило й куточки хижi; в одному з яких - за вогнищем - стало видно глиняний приступок, а на ньому дерев'янi постатi Перуна й Волоса, невеличкої бронзової, вкритої прозеленню Роженицi - фiгурки голої, iз складеними на животi руками жiнки.

    У другому кутку хижi, праворуч вiд вогнища, на низькому помостi з дощок, прикрившись звiриними шкурами, лежало кiлька чоловiк. Ант ходив по хижi дуже тихо, скрадаючись, i вони, либонь, не чули його крокiв - спали.

    Ант зняв iз стiни лук i тул* (*Тул - колчан для стрiл.), поклав їх бiля вогнища. Зiгнувшись у низьких дверях, залiз у клiть, щось у темрявi довго шукав, а коли повернувся, в руках у нього був цiлий жмут комишевого й березового пруття, рiзнi залiзця. Сiв бiля вогнища, взяв нiж, заходився, готуючи стрiли, стругати пруття; на один, тонкий, кiнець кожного прутика насаджував жолобчате залiзце з вiстрям, на другому робив вирiзку або доточував костяний зуб.

    У цей час на помостi пiд шкурами хтось заворушився, i звiдти вилiз спочатку син Анта Микула, а за ним - його жона Вiста.

    - Що, отче? - запитав, протираючи очi, Микула. - На лови збираєшся?

    - Чув нинi нiччю рик, - вiдповiв Ант. - Пiду поникаю...

    - То, може, пiшли би оба?

    - Нi, Микуло, - заперечив Ант. - На лови йду сам, ви з Вiстою лiпше iдiть випалюйте лiс.

    - Гаразд, отче, - згодився Микула. - Ми пiдемо до лiсу.

    Вiста вже зарила в жар горнець з водою, кинула в нього в'яленої риби й солi, дiстала коржiв, поставила просто на каменi перед вогнищем дерев'яну миску, поклала ложки, метнулась з хижi з цебром, щоб принести води, за нею вийшов i Микула.

    Тодi пiд шкурами на помостi ще щось заворушилось, i звiдти висунула спочатку голову, а потiм вилiзла дiвчина - в однiй сорочинi на голому тiлi, з розкошланим волоссям, карими блискучими очима. Вона прокинулась, либонь, ранiше i чула розмову старших, бо пiдiйшла до Анта й запитала:

    - А що то за рик, дiду?

    Ант теплими очима подивився на онуку, одiклав набiк комишину, до якої готувався ладнати залiзце, й погладив дiвчину по головi.

    - То й ти встала, Малушо?

    - Я давно не сплю, дiду.

    - Рикають оленi, - сказав, тримаючи на головi в дiвчини свою руку, Ант. - От пiду поникаю, встрель оленя, приволочу - буде м'ясо, буде й хутро.

    - А ти не боїшся, дiду?

    - Нi, Малушо! Я поцiлю його ось цiєю стрiлою, а коли впаде-ножем...

    Дiвчина захоплено дивилась на обличчя Анта - засмагле, все в глибоких зморшках, з срiблясто-сивою бородою, з довгими вусами. По ньому повз багряний вiдсвiт вогнища.

    Увiйшов Микула.

    - Денниця* (*Денниця-вранiшня зоря.) догорiла, - сказав вiн. - Свiтає. Бiля хижi почулись швидкi кроки. Вiста принесла цебер води.

    - Обмийся, - звелiла вона дiвчинi. На жару в горнцi вже парувала юшка.

    - То й сядемо, - владно промовив Ант. Усi стали пiдходити до вогнища. Вiста налила з горнця у миску юшку, поклала ложки, наламала коржiв. Але нiхто не їв, усi мовчали.

    Ант вiдклав свої стрiли й залiзця, встав i пiшов до дверей хижi, розчинив їх i одступив набiк, щоб кожен, хто трапився б у цю годину, мiг зайти й сiсти до вогнища. Але в дворi, як звичайно, нiкого не було, i, зачинивши дверi, Ант повернувся й сiв на пiдлозi перед вогнищем. Близько вiд нього сiли Микула з Вiстою й дiвчина.

    Проте й зараз нiхто не почав їсти. Усi мовчали. Замисленими очима дивився на вогонь Ант, туди ж неспокiйним поглядом дивились Микула, Вiста, дiвчина.

    Такий був давнiй покон* (*Покон- звичай.) їхнього роду: люди, що жили у городищi, в цiй хижi i в iнших, завжди збиралися на свiтаннi тут, щоб поїсти, послухати слова старiйшини. Ранiше нiж починати снiдання, старiйшина ламав хлiб, брав частку вiд страв i кидав це у вогнище, бо, як вiрили, пiд ним жили душi пращурiв, усiх, що пiшли вже з роду. Вони також жадали своєї жертви.

    I зараз старiйшина Ант одломив i кинув у вогонь шматок коржа, набрав з миски й виплеснув ложку юшки.

    Усi бачили, як упав на жар шматочок коржа, як у тому мiсцi, де пролилась юшка, вогонь притух, а потiм розгорiвся.

    Тодi Ант набрав нову ложку юшки.

    - Боги прийняли жертву, - сказав вiн. - Будемо їсти ми, i щоб завжди нам було добре...

    Хiба мiг старий Ант знати, що це остання його жертва?


    Пiсля снiдання Ант одягнув широкий пояс, почепив до нього з лiвого боку набитий стрiлами ремiнний тул, з правого - нiж, взяв у руки зроблений з буйволової костi лук, попробував тятиву.

    Це був добрий лук, який Ант дiстав тодi, коли ходив з князем Олегом до Джурджанського* (*Джурджанське - Каспiйське море) моря. Тятива на ньому була зроблена iз кiнської жили, i зараз, коли Ант натягнув її й раптом одпустив, вона довго й тонко дзвенiла.

    - Грає! -засмiявся Ант. - Аби тiльки олень! Так вони вийшли з хижi - батько Ант, босий, у чорному гостроверхому вовняному ковпаку, грубих сiрих ногавицях i такiй самiй сорочцi, пiдперезаний поясом, озброєний луком, стрiлами, - воїн; син його Микула - з непокритою головою, в довгiй, пiдперезанiй ремiнцем сорочцi, босий; на порозi стояла Вiста - вона винесла батьковi на дорогу у мiху коржiв, шматок веприни, дрiбок солi; з темної ж хижi, де ясним вогнем горiло вогнище, визирала Малуша.

    Батько Ант зiтхнув - певне, вiн пригадав, як колись, почувши оленячий рик у лiсах, збирались на цьому дворi, сiдлали коней вої - десять, двадцять, тридцять, - їх проводжали жони, дiти, старiйшини ж сидiли пiд стiнами хижi й посмiхались, пригадуючи свої давнi лови...

    Зараз батько й син стояли на тому ж мiсцi, серед того ж самого двору, але тихо й порожньо було навкруг. Хижа, у якiй жив Ант i його предки, вросла в землю, похилилась; бiля хижi ще лежав камiнь, на якому колись гострили мечi й ножi, але зараз його затягало травою й зеленим мохом; у дворi не ревла, як колись, худоба, а кiнь Анта - старий бойовий кiнь -гриз на валу в'ялу пашу; навiть пес їхнiй - добрий пес, вовкодав, - постарiв, спав пiд стiною.

    Коли Ант з Микулою пройшли двором i вийшли на вал, їм стало видно хижi i тих родовичiв, що народились тут, у городищi, але пiшли звiдси. Хижi тяглись пiвколом, що починалось бiля Днiпра, завертало до лiсу i знову виходило до Днiпра вище, бiля кам'яного оскола* (*Оскол - скеля.).

    Хижi цi були не такi, як та, в якiй доживав Ант. Стара хижа їхнього роду ховалась за валами городища, цi ж здебiльшого стояли на горбках. У городищi було цiле поле, двiр вiд двору вiддiляло гостре околля, самi хижi були великi, деякi з них помащенi бiлою або зеленою глиною, над деякими височiли дахи з драницi, з димарями, голубниками.

    Зараз скрiзь у хижах вже прокинулись, там чулись голоси, ревла худоба, високо в небо вiд хиж тяглись димки.

    - То я й пiду! - промовив Ант, взявшись за лук;

    - Iди, отче - попрощався Микула.


    2


    Великий i численний рiд, один iз родiв полянського, племенi, до якого належав Ант, споконвiку жив над Днiпром. У тi часи, про якi йде мова, тут, на високiй кручi, недалеко вiд землянки Анта, ще стояло - впритул одним боком до лiсу, а другим до Днiпра - городище, на валах якого пращури роду не раз сходились з ворогами, через що рови й пiски навкруг засiянi були стрiлами, людськими кiстьми, черепаям. Звiдсiля ж скрiзь по кручах над Днiпром у ясну днину можна було побачити городища iнших родiв, вiд них ген-ген у степ рядами тягнулись могили - деякi дуже давнi - з кам'яними постатями забутих предкiв. Вони стояли на вершинах могил, як сторожi, у шоломах, з мечами бiля поясiв, довгими, аж до колiн, руками; могили повеснi обсипав бiлий цвiт, а восени, нiби бризки кровi, буйно вкривали кетяги калини.

    Ант прожив чимало на свiтi, мав братiв - Тудора, Жадана, Тельця й Прися, що загинули один за одним на бранi, було в Анта три жони, яких вiн набагато пережив, а вiд них мав синiв... Але й з синами не пощастило Анту - чотири з них склали голови в далеких походах, з трьох синiв, що залишились живi, два покинули пiд старiсть батька.

    Як i чому все це сталось, Ант зрозумiти не мiг. Колись, ще за дiда Воїка й батька Улiба, жили вони родом своїм у городищi в одному дворi, де на чiльному мiсцi стояла землянка старiйшини, а ошую й одесну вiд неї землянки молодих, ще далi - клiтi, ями для всякого жита, обори. Тодi вони разом виходили за городище, щоб засiвати землю, разом ходили на лови, їли бiля одного вогнища, поважали й слухали старiйшин своїх. I старiйшини, правда, були того вартi - вони першими виходили на вали, коли на Днiпрi чи в степу з'являвся ворог, водили людей на рать, вiд роду складали богам жертви, чинили суд.

    Часто, пiдiйнявшись стежкою мiж трав на вали городища й дивлячись на плесо, кручi, на весь Любеч, як прозивали це мiсце люди, Ант думав i сумував, чому живе так довго, чому його не кличуть до себе предки? Вiн, Ант, як єдиний син, що залишився в живих пiсля старiйшини Улiба, заступив мiсце батька, по закону й покону дiдiв був старiйшиною, але хiба вiн мiг стримати рiд, що розсипався на його очах, танув?!

    Це почалося за старiйшин Воїка й Улiба, але тодi рiд був великий, мiцний, дружний, i коли один воїн пiшов жити до жони в iнший рiд за Днiпром, а ще раз молоде подружжя оселилось на горi мiж двома родами - шкоди вiд цього не було. Але коли помер Улiб, то одразу багато родичiв вийшли й поставили свої хижi далеко вiд городища над Днiпром i попiд лiсом; пiзнiше родовичi стали виходити один за одним, i нарештi дiйшло до того, що по всiй долинi й кручах виросли, як гриби, хижi й оселi. Бiля старiйшини Анта залишилися тiльки три сини - Бразд, Сварг та ще Микула.

    Довго сидiв на дiдiвському дворi i син Бразд. Ант сам послав його до княжої дружини, коли князь Iгор iшов на деревлян, сподiвався, що повернеться Бразд i житиме з ними сукупно.

    Бразд повернувся i, як говорили люди, з великою данню. Цiлий мiх привiз iз собою, а крiм того, ще й княжу печать, пожалування. За вiрну службу князь Iгор давав йому поприще* (*Поприще - мiра довжини, 2/3 версти.) землi, поприще лiсу, де сам захоче Бразд, i назвав його в Любечi своїм княжим мужем.

    Що це за княжий муж, усi дiзнались пiзнiше, коли в Деревлянськiй землi вбили князя Iгоря i коли на столi в Києвi сiла Ольга. До цього Любеч платив князевi дань - вiд рала й вiд диму. Княгиня ж Ольга завела скрiзь - i в Любечi також - уроки й устави* (*Уроки й устави - податки.). Устав їм робив князь чернiгiвський Оскол, брав урок волостелин остерський Кожема, а посадником його в Любечi став Бразд. Тодi вiн i пiшов вiд батька Анта, збудував над Днiпром терем.

    Жив бiля батька син Сварг - золотi руки мав хлопцем, вiд старих людей, а також i вiд Анта навчився варити крицю, замолоду залiзом i кузню* (*Кузнь - рiзнi вироби iз залiза.) постачав весь рiд. Але пiзнiше, коли одружився Сварг з дiвчиною iншого, заднiпрянського роду, то вийшов з городища, поставив на узлiссi свою хижу.

    Тiльки один син Микула залишився з батьком Антом. З цим сином старiйшина i доживав свiй вiк.

    Любеч - так здавна називали люди полянського племенi городцще роду Воїкiв над Днiпром. Навкруг цього городища стали iншi городища й роди - все любечани. А от роди й розсипались. Любеч, Любеч, що сталось з тобою?

    Заглибившись у свої думи, тихо крокував лiсом старiйшина Ант.

    Це був чудовий вiковий лiс, що починався далеко здiдси в верхнiх землях i широкою пасмугою, звиваючись, як полоз, тягнувся понад лiвим берегом Днiпра, нiби прикриваючи його вiд поля, аж до пониззя.

    Вищi вiд усiх дерев стояли тут сосни, часом густо, часом поодинцi, з голими, жовтими як вiск стовбурами, i зеленими, рясними вершинами височiли вони над лiсом, нiби дозорцi, що, збивши наозад ковпаки й приклавши руки до чiл, пильнують, дивляться у вiчнiсть.

    Пiд ними ж, як вої, що тiльки ждуть загаду i одразу, коли пролунає клич, рушать уперед, - стояли, переплiтаючись гiллям, вростали в землю корiнням дуби й берези, ясенi й осокори, а де болота - вiльшина.

    Були днi, коли по вершинах сосон угорi пробiгав легiт, все дужче й дужче починали дзвенiти їхнi стовбури, i тьма дерев озивалась шумом-скрипом, розгойдувалась, рипiла, рвалась iз землi.

    Тодi над лiсом, як вали в морi, котились важкi, чорнi хмари, вони чiплялись за вершини сосон, обгортали тьму дерев, у чорнiй iмлi з хмар починали бити блискавки - вцiляли то в одно, то в друге дерево, що з великим гуком, нiби прощаючись iз життям, падали, валились на землю.

    Але цього ранку, коли Ант вирушив на лови, в лiсi було тихо, нiщо не порушувало його спокою й величi, вряди-годи тiльки десь сумно жалiлись горлицi, каркав ворон, та ще в ярах, якi перерiзували лiс, дзвенiли шумнi потоки.

    Проте не до цих шумiв i звукiв дослухався Ант. М'яко ступаючи по настилу з опалого листу, який товстим шаром лежав пiд деревами, обережно розриваючи гiлля всипаної червоними ягодами шипшини, вiн слухав, чи не почує-десь рику оленя.

    Раз вiн натрапив на цiлий табун вепрiв, що спали в яру над потоком, сполошив їх, але не став гнатись за ними, бо стикатись одному з цiлим стовпищем цих хижих звiрiв було небезпечно.

    Потiм Ант пройшов зовсiм близько вiд барлога ведмедя - i з ведмедем вiн зустрiчатись у цей час вiч-на-вiч не хотiв: нехай лягає спати. Ант зустрiнеться з ним, коли все навкруг вкриють снiги.

    А потiм вiн хоч i не чув рику, але натрапив i на оленячий слiд... їх було два, це Ант побачив по слiду копит. Оленi провели тут усю нiч, що видно було по розбитiй землi, вони пiшли звiдси зовсiм недавно, бо скрiзь на травi ще лежала роса, а там, де проходили оленi, вона була збита.

    Ант рушив по слiду оленiв. Їх, напевне, хтось сполохав, бо спочатку вони бiгли широким кроком, далi пiшли спокiйнiше, один за одним, часто зупиняючись i обгризаючи молодi пагiнцi на берiзках i грушах, а в зелених долинках ласували свiжою травою.

    Пiзнiше, коли сонце пiднялось високо над лiсом, роса опала, трава просохла i стежити за оленями стало важче, Ант вдивлявся навкруг так, що йому аж очi болiли, слухав так, що аж дзвенiло у вухах, втрачав слiд, знову знаходив його, знову втрачав.

    Проминуло, мабуть, багато часу, i далеко зайшов Ант, бо помiтив, що лiс рiдшає, сонце опинилося в нього за спиною.

    Але в цей час вiн ще раз пiймав слiд оленiв - вони тiльки-тiльки пройшли березняком, вiльшиною по болоту i йшли спокiйно рядком.

    Ант вийшов на узлiсся, став пiд деревом, щоб його не помiтили оленi, побачив перед собою випалене сонцем поле, де рядами стояли високi могили, де було надзвичайно тихо, тiльки цокотiли й цокотiли коники.

    I тодi сталось те, чого Ант не мiг ждати, - серед одноманiтного стрекотання коникiв почувся пронизливий свист, i раптом гостра стрiла впилася в груди старiйшини Анта...


    З


    Стоячи на валу, Микула довго дивився, як батько пiшов з луком у лiвiй руцi в'ялими травами, якийсь час крокував по узлiссю, а там i зник мiж стовбурами дерев.

    Тодi Микула з Вiстою, взявши корчажець iз жаром, також пiшли до лiсу, де треба було випалювати пеньки, а в городищi залишилась тiльки Малуша.

    Коли ж увечерi, чорнi вiд диму й дуже стомленi, Микула з Вiстою повернулись з лiсу, батька не було.

    - Забарився старiйшина, - сказав Микула. - Певне, далеко зайшов.

    I коли стемнiло, Микула кiлька разiв виходив у двiр, прислухався, але нi увечерi, нi за всю довгу нiч крокiв батька бiля хижi не було чути. Не з'явився Ант i наступного дня, й ще однiй ночi.

    Тодi, аж на третiй день, Микула кинувся по Любечу: рiд розповзся, кожен живе нарiзно, а все ж Ант - старiйшина: коли приїжджає хто вiд князя - вiн веде з тим мову, коли ставиться дань - йому належить перше слово... Микула не помилився: i брат Бразд, i брат Сварг дуже стурбувались, почувши, що Ант два днi тому пiшов до лiсу й не повернувся; усе селище сполошила чутка про те, що Ант зник. Тому три брати i ще кiлька любечан з ними засiдлали коней, поїхали слiдом Анта, довго никали в лiсi; нiчого там не знайшовши, виїхали в поле.

    Там, на високiй могилi з кам'яним пам'ятником колишньому старiйшинi їхнього роду Воїку, вони знайшли Анта. Вiн лежав весь у кровi, з стрiлою в грудях.


    Проминули день i нiч, ще один день i нова нiч, але Ант не приходив до пам'ятi; весь у вогнi лежав на помостi, з грудей його виривались хрипи й свист, часом вiн заходився вiд кашлю, простягав перед собою руки.

    Микула й Вiста не вiдходили вiд батька, перевертали старiйшину, пiднiмали вище на соломi його голову, напували.

    Уранцi й надвечiр невелика родина сiдала навкруг вогнища. Вiста наливала в миски страви, клала дерев'янi ложки, їжа в них була одноманiтна, убога - юшка з в'яленої риби з прiсними коржами, спеченими на камiннях вогнища, сочиво з гороху або квасолi, iнодi цiж iз ситою* (*Цiж iз ситою - кисiль з розчином меду.). Тепер уже Микула лив ложку юшки й кидав дрiбнi шматочки коржа у вогонь. Принишклi Вiста й Малуша дивились, як вогнянi язики обгортають i поглинають жертву, потiм починали їсти. Тiльки батько Ант нiчого не їв, лише зрiдка ковтав воду. Дивно було, як тiльки живе старiйшина.

    Пiзньої ночi Микула сидiв бiля вогнища i думав. Вiста i Малуша вже спали. У вогнищi потрiскувало й сичало мокре корiння, неначе там хтось сидiв i важко дихав. Звуки долiтали i з-за стiн хижi. Одного разу здалося, що десь близько плаче дитина, iншим разом чувся безугавний, страхiтливий легiт, iнодi бiля самого порога лунали дивнi кроки - не людини i не коня...

    Але Микулу цi звуки й шуми не дивували й не лякали. Вiн, як i всi його предки, що споконвiку жили над Днiпром, вiрив у те, що на свiтi є боги добрi i боги злi, що людина може жертвою купити у добрих богiв щасливе життя, але не повинна ворогувати й з богами зла.

    Дослухаючись до звукiв i шумiв ночi, вiн пiзнавав за дверима кроки домовика, що має цапинi копита, на вiтах дерев плакали, як малi дiти, нави, на даху реготались диви, а пiд вогнищем у землянцi ворушились чури - душi предкiв.

    I раптом вiн почув тихий голос батька Анта:

    - Микуло!

    Вiн аж здригнувся, бо нiяк не сподiвався, що батько Ант може подати голос. Схопився i одним кроком опинився бiля помосту.

    Батько Ант дивився на нього таким поглядом, нiби хотiв переконатись, чи справдi то син стоїть перед ним.

    - Микуло!

    - Це я, батьку Ант! Що треба? Старiйшина сказав:

    - Нiчого... Чи готовi сани?

    - Сани?

    - Так, так, вони мусять стояти за порогом... Подивись...

    Микула зрозумiв i жахнувся батькових слiв. Сани! Отже, вiн збирався у далеку дорогу - до пращурiв.

    - Сани готовi, - сказав Микула.

    - То й добре, - промовив Ант. - Я вже буду їхати. Вiн на мить замовк, одкинув голову i довго дивився на димар, куди тонким струмком вкочувався дим... Потiм сп'явся на руки, провiв очима по землянцi й помосту, де спали Вiста i Малуша.

    - Тут нiкого немає? - запитав Ант.

    - Нi, батьку Ант, тут нiкого немає, - швидко вiдповiв Микула, думаючи, що старiйшина знову втрачає свiдомiсть.

    Батько Ант сидiв на помостi, впираючись руками в дошки. Обличчя в нього блiде й суворе, очi чистi, вiн навiть не хрипiв, не кашляв, був лише неспокiйний.

    - За порогом хтось стоїть, - сказав вiн.

    - Нi, батьку, - вiдповiв Микула, - там нiкого немає.

    - Не говори, - перебив його Ант. - Я знаю... Вони стоять, ждуть. Iди ближче. Слухай, Микуло... Вiн замислився, нiби пригадував щось.

    - Так, так, - повiв далi вiн. - Отодi за лiсом мене вцiлив печенiг... стрiлою в груди... Але я вистояв, сховався, а потiм поповз у поле, вбив печенiга бiля могили старiйшини дiда Воїка. I там я довго лежав... Уночi ж, коли зiйшов мiсяць, до мене прийшли Улiб i Воїк, всi старiйшини, вони сiли навкруг мене iз мечами й щитами, довго говорили... Але що, що вони менi сказали?

    Ант знову замовк, заплющив очi, намагаючись, певне, уявити, як вiн лежав уночi в полi на могилi, як сидiли, поставивши бiля себе щити й спираючись руками на блискучi мечi, давнi прадiди його, як один за одним вони говорили.

    - Старiйшина Улiб сказав: "Ант вже багато прожив на свiтi, вiн старий i немiчний, покличемо його до себе!" А старiйшина Воїк вдарив мечем об землю й морив; "А хто берегтиме наш скарб?" Тодi всi сказали: "Нехай вже сам Ант думає, кому берегти скарб". Ти чуєш, Микуло... Сани стоять, я пiду до предкiв, i вiднинi старiйшиною роду будеш ти... Слухай, Микуло, i запам'ятай... Бранi були преждє дiдiв наших i при батьках наших, свiт стояв до бранi, брань була до свiту... Не я винен, що рiд наш розпадається i вже розпався... Але роди знову зiйдуться i зiллються... Тобi заповiдаю - бережи рiд свiй, бережи скарб, що залишився нам вiд батькiв i дiдiв...

    - Який скарб? - вирвалось у Микули.

    - Цей скарб лежить у землi над Днiпром... Вiзьми рискаль i шукай його... Вiн закопаний тут, за городищем, над Днiпром... Ти чуєш, Микуло?

    - Чую, батьку Ант.

    - Збережеш скарб?

    - Збережу, батьку.

    I раптом на очах Микули батько Ант змiнився: обличчя його стало блiдим як крейда, погляд поплив по хижi.

    - Ти чуєш? - тривожно запитав вiн.

    - Що?

    - Вони шумлять - iдуть. I несподiвано:

    - Де мiй лук i стрiли?

    - Он висить лук, а он стрiли,

    - Дай менi лук, дай стрiли... Та швидше, Микуло... Микула кинувся до стiни, зняв лук, вибрав стрiлу. Тодi Ант встав з помосту, взяв лук i стрiлу, пiшов до дверей, вiдчинив їх. Микула не знав, куди збирався йти батько, але й сам кинувся вперед, пiдтримав Анта. За дверима лежала чорним чорна нiч, нiчого не було видно - порожнеча, пустка. Але Ант, напевне, щось бачив серед цiєї ночi, бо затремтiв, схопив у лiву руку лук, поклав на тятиву стрiлу.

    - Бачиш, - хрипко сказав вiн Микулi. - Он вони iдуть на наш рiд, на землю нашу... Але не дiждете, не вiзьмете наших скарбiв...

    Так, нiби вiн був зовсiм здоровий, батько Ант прицiлився кудись у темряву, щосили натягнув тятиву - i задзвенiла вона, заспiвала стрiла, вирвалась i полетiла в темряву ночi.

    А далi батько Ант випустив лук, здригнувся, враз неначе переломився i важко впав на долiвку.

    - Батьку Ант! - крикнув Микула. - Батьку Ант! Вiн бачив, як лише раз дихнув батько, лише раз здригнулась права його рука.

    У хижi стало надзвичайно тихо.


    Коли батько Ант помер, прокинулись Вiста й Малуша. Смерть старiйшини приголомшила їх, груди їм розривала печаль. Але вони знали, що в цю хвилину, коли душа Анта тiльки-но розлучилася з тiлом, не можна i не треба плакати. Вони тiльки стрiмголов побiгли до найближчих своїх сусiдiв, щоб привести їх опорядити тiло i вже тодi поплакати.

    Незабаром вони повернулись з сусiдками, разом обмили й одягли небiжчика, вимостили на землi з соломи довге й широке ложе, застелили його старим килимом, поклали тiло так, неначе старiйшина сидiв, витягнувши до колiн руки, трохи одкинувши назад голову, i думав.

    Микула ж дiстав шолом, меч i щит батька, поклав їх поруч iз тiлом: шолом у головах, меч - бiля правої руки, щит приставив до нiг воїна. Бiля голови батька Микула поставив спис.

    Тепер вогонь горiв позад старiйшини, вiн вже попрощався з вогнищем роду i був повернутий до порога - там стелилась нова його дорога до предкiв.

    Дверi хижi й вiкно в стiнi були розкритi, на пiдвiконня поставили корчажець з ситою, що лишилась вiд вечерi, i поклали шматок теплого ще коржа.

    Потiм жiнки вчинили жаль по мертвому, плакали бiля старiйшини, розповiдали про печаль-широку, як море, глибоку, як небо.

    Микула не мiг сидiти в землянцi, вийшов у двiр, опустився на товсту дерев'яну колодку й замислився. Смерть батька надзвичайно вразила його, але все це було вже позаду. Зараз вiн думав про те, що батька треба поховати, як велить покон, наступного дня, а зараз слiд пiти до братiв Бразда й Сварга.

    I тiльки почало свiтати, вiн зробив з ряднини чорну корогву, рушив з нею по Любечу, попрямував до дворища брата Бразда.

    Потрапити до брата Бразда, правда, було не так легко. Вийшовши з батькового двору, вiн оселився далеко вiд усiх любечан, серед старих випалiв, яких уже не засiвали, поставив там велику хижу, обкопав дворище ровом, насипав вали, а на них виставив ще й гостре околля - вiд звiра, - говорив Бразд.

    Так i жив брат осторонь вiд людей iз дружиною Павлиною, яку привiз з-за Днiпра, жилавою, неговiркою жiнкою; мали вони трьох хлопцiв, працювали скопом, рано прокидались i рано лягали, а на нiч випускали на вали лютих псiв.

    Цi пси й зараз не пускали Микулу до дворища Бразда, як не махав вiн чорною корогвою, як не кричав на них. I тiльки тодi, коли з хижi вийшла Павлина й нагримала на псiв, вони вiдступили вiд Микули.

    - Батько Ант помер цiєї ночi... - сказав Микула. Бразд похилив голову, постояв хвилину, але одразу ж вирiвнявся, промовив:

    - Доста пожив на цьому свiтi. Старий вже був i немiчний наш батько.

    Микула хотiв заперечити, сказати, що Ант був ще роботящий, дужий i багато-багато лiт мiг би ще жити, але пригадались сварки Бразда з батьком, пригадався день, коли Бразд пiшов з гнiзда старiйшини, i змовчав Микула, тiльки стиснув у руках чорну корогву. Сказав:

    - Сьогоднi треба й поховати його.

    - Добре, - згодився Бразд, - поховаємо.

    - У мене немає коней, щоб одвезти до городища.

    - Дам конi.

    - Хотiв би я й тризну справити...

    - Дам вепра.

    - Спалити б треба було батька... - сказав Микула. Бразд подивився навкруг, погладив свою бороду.

    - Це ж лiсу скiльки треба. Навозити й пустити за вiтром? I вже давно нiкого не спалюють, всiх просто в землю.

    - Так вiн же не всi, а старiйшина...

    - Ет, старiйшина! - махнув рукою Бразд. - У землю...

    Набагато уважнiше вислухав Микулу брат Сварг - вiн i за життя нiколи не сварився з батьком Антом, розмовляв шанобливо й ласкаво, про все з ним радився.

    Зараз, почувши про смерть батька Анта, вiн розпитав у Микули, як помирав батько, що говорив, навiть заплакав.

    I жона Сварга, руда Милана, також заплакала, затужила, хоч було помiтно, що робила це вона не вiд серця, а по покону - нехай чує душа мертвого, що за нею тужать усi.

    - А про який же скарб говорив батько? - поцiкавився Сварг, почувши про заповiт батька.

    - Не вiдаю, - вiдповiв Микула.

    - За городищем, над Днiпром? - Сварг довго дивився темними своїми очима на городище й могили за ним. - Але ж там живеш ти?

    - Не знаю, брате, про що говорив батько.

    

... ... ...
Продолжение "Святослав" Вы можете прочитать здесь

Читать целиком
Все темы
Добавьте мнение в форум 
 
 
Прочитаные 
 Святослав
показать все


Анекдот 
Москва, здание Юкос. 12:00. Тишина.
Ровно в 12:05 к зданию с мигалками и ревущими сиренами быстро подъезжают 20 милицейских автобусов с вооруженными людьми в масках. Выбежавшие омоновцы быстро выстраиваются в два кольца оцепления вокруг офиса, одновременно снимают автоматы с предохранителя. Капитан в бронежилете гулко кашляет в громкоговоритель, и омоновцы одновременно два раза выстреливают в воздух, три раза хлопают в ладоши, минуту водят хоровод вокруг Юкоса, быстро рассаживаются по автобусам и так же скоро уезжают. Тишина. Из окон Юкоса выглядывают седые люди...
показать все
    Профессиональная разработка и поддержка сайтов Rambler's Top100