Михайло Старицкий - Старицкий - ПоезiїПроза и поэзия >> Литература ближнего зарубежья >> Украинская литература >> Современная украинская проза >> Михайло Старицкий Читать целиком Михайло Старицький. Поезiї
------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
БОРВIЙ
Чорне хмарище встає повагом,
Заступає свiт, стеле темряву;
Розпанахалось, завихрилося,
Мов страховище з пекла зрушене,
Сгорта навкруг землю крилами,
Оперезане скрiзь гадюками
Сизо-бiлими, волохатими,
Що сплiтаються, розплiтаються
I звисають вниз грiзним кетягом...
Душно, млосяно, i задуха та
Мов гнiтить усе важким каменем:
Анi способу вiльно дихати,
В головi гуде, думи скованi,
В серцi млявому - рабськi острахи...
Притаїлось все пополохане
Перед з'явиськом тучi грiзної:
Вiтерець ущух - анi подиху,
Змовк веселий гай - анi шелесту,
Знишкли пташечки-щебетушечки,
Поховалися й кiнцi, шуляки,
Ластiвки лише не злякалися -
У повiтрi, знай, смiло плавають,
Нижуть стрiлами проти хмарища...
Люди теж з страхом незмiркованим
Тучi ждуть тiї лиховiсної.
Багатирщики зачиняються
По своїх дворах, по хороминах,
Затуляючи вiкна коцями,
Щоб не чути їм грому-грюкоту;
Позасвiчують ще й лампадочки,
Щоб не бачити спалу блискавки -
Так жахаються смертi наглої!
Жаль їм злинути з свiту ласого,
Вiд утiх-розкош в мертву темряву,
Що на той-бо свiт, на суд праведний...
А сiромi пак на тi заходи
Нема вiльної i хвилиноньки:
Лиш про те вона побивається,
Щоб не знiс потоп їй хатиноньки,
Не забрав добра її вбогого,
Iз худобою, а то й з дiтками,
Чи недужими - батьком, ненькою...
Що їй думати про грiхи свої?
Гвалт безжалiсний, скрута, горенько
Та темнота - ось вiдповiдники!
Що лякатись їй смертi наглої?
Не дало життя втiх i радощiв,
А дало дише муку, нуждоньку,
То хоч смерть ота угамує їх,
В ямi темнiй дасть їм вiдлежатись...
А вже хмарище, туча грiзная
Геть насунулась, низом стелеться,
Досягаючи лiсу крилами,
Нiччю криючи небо збурене...
Ось розшарпалась свiтлом-пломенем,
Заслiпила всiм очi зляканi
Обiзвалася грiзним гомоном,
I занишкла знов, притаїлася...
Та зненацька враз як не сказиться:
Заревла, мов звiр, диким вигуком,
Покотилася вихром-бурею,
Геть ламаючи, що не трапиться;
Заяскрилася блискавицями,
Iз страшних гармат разом вдарила,
Аж земля кругом iздригнулася,
В хлющi пiнявiй потопаючи...
Не журiться ж, гей, бiдарi мої, -
Горобина нiч - вам не мачуха!
Смiло глянемо в вiчi борвiю
Та змiркуємо усе розумом:
Може, зiрвемо ще й порадоньку
Вiд бунтовника навiженого?..
Пiсля борвiю гляне сонечко
I огрiє всiх рiвним променем,
Вороги життя згинуть пропадом,
А повiтря скрiзь оздоровшає:
Пiсля борвiю легше дихати, -
Iз залiз думки вириваються,
Серце в груди б'є якось смiливо,
I скриляється знов надiянка,
Що й окривдженим правда станеться!.
1902
ДО МОЛОДI
На вас, завзятцi-юнаки,
Борцi за щастя України,
Кладу найкращiї думки,
Мої сподiванки єдинi.
В вас молода ще грає кров,
У вас в думках немає бруду,
Палає в серцi ще любов
До обездоленого люду..
Не занехайте ж ви її,
Не розгубiть по свiтi всує,
Нехай вона ваш дух гартує
У чеснiй, славнiй боротьбi!
Бо стоголовий людський кат
Лютує, дужчає щоднини...
Не можна тратить i хвилини,
Поки ще стогне темний брат.
Поки живий, - мерщiй несiть
Слiпому свiтиво просвiти,
I в серце, смертiю повите,
Живу надiю закропiть!
Вшануйте рiдну його рiч,
Назвiть без хитрощiв своєю
I розженiте над землею
Ви непрозору, глупу нiч...
Най кат жене, а ви любiть
Свою окрадену родину, -
Й за неї сили до загину
I навiть душу положiть!
1876
ДО УКРАЇНИ
Моя Україно! Як я тебе любив!
Твої луги, твої степи розлогi,
Днiпра ревучого славетнiї пороги
I хвилi золотi твоїх шовкових нив.
Як я любив в садочках вишняку
Твої бiлесенькi, немов хустини, хати,
Поважну рiч старих дiдiв чубатих
I регiт дiтвори в жартливому танку.
Як я любив в нiч теплу, весняну
Чуть пугача з дiброви тихий стогiн,
Гукання парубкiв, дiвчат веселий гомiн
I пiсню з-за лугiв розкiшну, голосну.
Як я любив уосени в стiжках
Хлiб коло хат, а ранками сiдими
Селян за працею хапливою мiж ними
I стукiт говiркий цiпiв геть по токах.
Як я любив зимової доби
При каганцi невпиннеє сюрчання
Тих веретен i пiсню чи ридання
Тихесеньке жiночої журби.
Як я люблю безрадiсно тебе,
Народе мiй, убожеством прибитий,
Знеможений i темнiстю сповитий,
Що вже забув i поважать себе,
Потративши свої колишнi сили...
Як я люблю твої сумнi могили,
Україно! Як я люблю тебе!
I ось тепер та мучена любов
Мене жене в далекую чужину...
(1881)
ПОЕТУ
Як нiч насувається туча
I млою небо окрива,
Гуркоче грiм, а буря злюча
Дуби з корiннями вирива,
Здiймає, гонить хвилi гори
На почорнiлiм, лютiм морi;
Реве, i стогне, i рида,
I човна бiдного гойда
Понад безоднею хисткою...
Пловець, погинеш в боротьбi!
Куди й боротися тобi
З тiєю силою слiпою? -
Не одного борця вона
Уже поринула до дна!
Пiд завiрюху i негоду
Серед буяння в свiтi зла
Чи не пiти в свою господу,
Чи не зложити й нам весла?
Замовкнути серденько од миру
Й наладнувати свою лiру
Для власних мук, для власних слiз,
Для тайних з-за кутка погрiз, -
Бо там на шарварку людському,
Де брат на брата точить нiж,
Де повселюдно йде рабiж,
Там не чутно буде нiкому,
Серед гармидеру й турбот, -
Моїх пiсень, моїх скорбот.
Нi, тричi нi! Хай краще струни
Порве мiй стогiн навiсний!
Коли кругом в дочаснi труни
Борцiв лягає гурт тiсний,
Коли юнацька сила в'яне,
А там смiється щось погане, -
Не про кохання, не про рай,
Поспiвче, голосно спiвай!
Але розваж словами брата,
Що й не виходить iз залiз;
Скропи росою твоїх слiз
Кривавi рани, що вiд ката,
Й душi замученiй, слабiй
Одвагу пiснею навiй.
Не бiйся вражої наруги;
З святим вогнем лини туди,
Де панування скрути, туги
Та вiковiчної бiди...
Спiвай, ридай i будь готовий
Замiсть лаврового терновий
Вiнець узяти на чоло;
Нехай роздавить тебе зло, -
Але що смерть?.. Хвилинна страта,
А далi - слава голосна...
Той умирати, певно, зна,
Хто зна любити своего брата, -
I за таку тiльки любов,
Спiвець, ти жити будеш знов!
(1882)
ВИКЛИК
Нiч яка, господи! Мiсячна, зоряна:
Ясно, хоч голки збирай...
Вийди, коханая, працею зморена,
Хоч на хвилиночку в гай!
Сядем укупi ми тут пiд калиною -
I над панами я пан...
Глянь, моя рибонько, - срiбною хвилею
Стелеться полем туман;
Гай чарiвний, нiби променем всипаний,
Чи загадався, чи спить?
Он на стрункiй та високiй осичинi
Листя пестливо тремтить;
Небо незмiряне всипано зорями -
Що то за божа краса!
Перлами-зорями теж пiд тополями
Грає перлиста роса.
Ти не лякайся-но, що свої нiженьки
Вмочиш в холодну росу:
Я тебе, вiрная, аж до хатиноньки
Сам на руках однесу.
Ти не лякайсь, а що змерзнеш, лебедонько;
Тепло - нi вiтру, нi хмар...
Я пригорну тебе до свого серденька,
Й займеться зразу, мов жар;
Ти не лякайсь, аби тут та пiдслухали
Тиху розмову твою:
Нiчка поклала всiх, соном окутала -
Анi шелесне в гаю!
Сплять вороги твої, знудженi працею,
Нас не сполоха їх смiх...
Чи ж нам, окривдженим долею клятою,
Й хвиля кохання - за грiх?
... ... ... Продолжение "Поезiї" Вы можете прочитать здесь Читать целиком |